Реферат: Бідність
План
Вступ
І Ааліз джерелознавчої бази дослідження;
ІІ Теоретичні основи дослідження
1. «Бідність - не пороть.» (Всеросійське опитування міського і сільського
населення.)
2. Бідні в багатій країні.
3. Всесвітній Банк: Проблеми бідності - це проблеми усього світу
- Соціальна політика: фундамент будь-яких реформ
Вступ
Бідність породжує сором.
Той, хто соромиться, втрачає мужність.
Боягуз страждає від принижень.
Принижених всі зневажають.
Зневажений впадає у відчай.
Зневірений втрачає розум.
Божевільний гине.
Так, бідність — джерело всіх бід.
Давньоіндійська мудрість
Українське суспільство хворе. Хвороба називається бідністю, хоча в офіційному
переліку захворювань (тобто в чинному законодавстві) така навіть не
згадується. Немає, відповідно, й офіційних критеріїв бідності; офіційна
статистика не дає інформації про масштаби, глибину та гостроту проблеми;
соціальну допомогу надають, виходячи з офіційних середніх доходів на душу
населення, про ступінь відповідності яких реальному рівню добробуту відомо
навіть школяреві. То, можливо, й не існує в нашій країні бідності, як не було
сексу в СРСР?
Звісно ж, є. Хоча б тому, що немає жодної країни — навіть найбагатшої та
найсправедливішої, — де б частина людей вимушено не жила значно гірше, ніж
більшість населення. Бідність визначається як неможливість через брак коштів
підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний
період часу. До бідних верств суспільства належать ті, хто не з власної волі
позбавлений необхідного: нормального житла, їжі, одягу, здоров’я, можливості
здобувати освіту. Крім того, бідність — це ще й страх перед майбутнім,
обумовлений непевністю людини у своїх можливостях уберегти себе та близьких
від нестатків...
На сьогоднішній день проблема бідності набирає актуальності, хочаб тому, що
зараз бідність – це не суто єкономічна чи політична проблема, а та, яка має
перш за все соціальний характер.
В моїй курсовій роботі пріоритетним є напрям дослідження проблеми бідності,
як соціального феномена з огляду на статичтичні данні та опитування населення
нашої країни.
Об’єктом курсової роботи є бідність.
Предмет – бідність як соціальний феномен.
Мета – проаналізувати феномен бідності в нашій державі з соціальної точки зору.
Завдання:
1. Опрацювати теоретичну основу дослідження бідності як соціального
феномена.
2. Ознайомитись з думкою населення про бідність, користуючись шляхом
усного опитуваня. (Експерементальна частина дослідження.)
3. Проаналізувати одержані результати.
4. Зробити висновки та запропонувати власний варіант вирішення
досліджуваної проблеми.
1. Особливості бідності в нашій країні.
Поряд із загальними ознаками українська бідність має цілу низку специфічних
особливостей:
1) низький рівень життя населення в цілому;
2) психологічне неприйняття економічної нерівності;
3) украй висока питома вага людей, котрі вважають себе бідними;
4) поширеність бідності серед працюючого населення.
Низький рівень життя. Сьогодні населення України в цілому бідне. Це
засвідчують найрізноманітніші показники: низька якість раціону харчування,
постійний відтік громадян за межі країни, низька народжуваність, висока
захворюваність і смертність, незадоволеність широких верств суспільства
загальноекономічною ситуацією та своїм матеріальним становищем. Незважаючи на
те, що частка витрат на харчування в бюджеті середньої української родини
виросла за 1991—2000 роки з 33 до 64%, якість харчування помітно погіршилася:
енергетична цінність денного раціону знизилася з 3597 до 2505 ккал, вміст
білків — зі 105 до 73 г, жирів — зі 124 до 71 г, кальцію — з 1362 до 848 г (
табл. 1 на стор.10). Але, можливо, це закономірність, характерна для нового
ставлення до режиму харчування в багатих країнах?
Узагалі-то, коли бачиш традиції багатого застілля в Україні, здається, що
люди не голодують, але... Неупереджена статистика свідчить: якість харчування
населення в нас помітно нижча, ніж в інших європейських країнах. До того ж у
10 млн. чоловік (майже п’ятої частини населення!) енергетична цінність
харчування — нижча від 2100 ккал. А це, за визначенням фахівців Всесвітньої
організації охорони здоров’я, є межею бідності.
Низька якість харчування в поєднанні з погіршенням медичного обслуговування,
недоступністю для широких верств населення багатьох ліків, відмовою від
занять спортом, хронічними психологічними й емоційними перевантаженнями,
роботою в несприятливих умовах тощо — усе це позначається на стані здоров’я
нації. Приміром, рівень поширення залізодефіцитної анемії серед жінок 15—54
років збільшився за 10 років майже втричі, а кількість хворих на туберкульоз
— більш як у півтора раза; кількість ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД, котрі
перебувають на обліку, за п’ять років зросла більш як у 17 разів. На щастя, й
адаптація населення до нових умов життя, і скорочення виробничого
травматизму, і зусилля медиків щодо зниження смертності, передусім
новонароджених і дітей раннього віку, зрештою, привели до деякого збільшення
середньої тривалості життя в країні.
Безпосередньою реакцією громадян на низький рівень життя є міграційний
відтік. Щорічно протягом 1994—2000 років через міграцію загальна чисельність
населення України скорочувалася приблизно на 90 тисяч чоловік — найбільш
активних, ініціативних, освічених. І хоча за останні два роки негативне
сальдо міграції скоротилося більш як удвічі, офіційні дані віддзеркалюють
лише верхівку айсберга. Значна частина мігрантів (особливо тих, хто
від’їздить на заробітки) залишає територію країни нелегально. Україна
перетворилася на постачальника дешевої й досить кваліфікованої робочої сили в
багато країн близького й далекого зарубіжжя. За даними Національного
інституту українсько-російських відносин, лише в Росії працюють понад 300
тисяч наших співвітчизників.
Психологічне неприйняття економічної нерівності. Хай там які важливі
середні показники, але повної картини вони не дають. За інших рівних умов
бідність прямо пропорційна ступеню майнового розшарування громадян. Якщо значна
частина ресурсів (грошових, земельних або якихось інших) концентрується в руках
відносно нечисленної групи населення, то іншим залишається мало.
Взагалі, відсутність економічної нерівності так само небезпечна для
суспільства, як і її надмірність. Саме наявність заможних людей — за умови,
звісно, що широкі верстви населення вірять у «праведність» їхнього добробуту
— є важливим стимулом до активізації життєвої позиції, прагнення максимально
використовувати наявні шанси, є тим орієнтиром, до якого прагне, приміром,
пересічний американець, намагаючись одержати хорошу освіту, хорошу роботу,
відкладаючи частину своїх доходів і т.п. Якщо ж у суспільстві переважає
прагнення забезпечити повну рівність для всіх, тим самим провокуються
утриманські настрої, знижується мотивація інтенсивної
трудової діяльності й зайнятості взагалі. Усе це, зрештою, спричиняє значне
збільшення невиправданих витрат, додаткове навантаження на бюджет і т.п.
І в цьому контексті проблема майнового розшарування в Україні набуває
особливого звучання. Сам по собі рівень економічної нерівності в країні
(принаймні, за офіційними даними) не надто високий — він більш-менш
відповідає стандартам інших країн із перехідною економікою. Але при цьому,
згідно з результатами опитування 2009 респондентів віком 18 років і більше,
проведеного в грудні 2000 року в усіх регіонах країни Українським інститутом
соціальних досліджень і центром «Соціальний моніторинг», наші співгромадяни
переконані в кримінальному походженні значної частини існуючих сьогодні
капіталів. Цим зумовлене масове неприйняття у своєму середовищі багатих
людей, очікування серед загалу конфліктів між багатими й бідними та прагнення
покарати тих, хто зумів сколотити багатство. За таких умов навіть не дуже
значне розшарування спричиняє різко негативні наслідки.
Впадає в око й відсутність у країні «середнього класу», котрий є основним
компонентом соціальної стабільності та прогресу. Представники цілого ряду
фахових груп (лікарі, вчителі, вчені, інженери), які ще на початку
перехідного періоду мали середні за національними стандартами доходи й
відігравали стабілізуючу роль у суспільстві, нині здебільшого опинилися серед
«нових бідних». А перехід значної частини високоосвічених людей з високими
соціальними орієнтирами до групи, доходи котрої нижчі (чи трохи вищі) за межу
бідності, може мати серйозні ускладнення. Маючи високий інтелектуальний
рівень, такі люди істотно (хоча й не завжди очевидно) впливають на суспільну
психологію, і їхня незадоволеність характером соціально-економічного
розвитку, неминуча в умовах різкого падіння особистого рівня життя й
соціального статусу, неодмінно позначається на соціальній ситуації.
Стосовно «нового середнього класу», появу якого пов’язували з реформуванням
економіки, зокрема з приватизацією, то ця верства — за оцінками Інституту
соціальних досліджень, близько 25% — ще зовсім невелика й не справляє
належного впливу на розвиток суспільства.
Багатий і бідний вважають себе. бідними. Серед різноманітних форм бідності
надзвичайно важлива так звана суб’єктивна бідність, визначена за
самоідентифікацією. Важливість ця обумовлена її безпосереднім зв’язком із
маргіналізацією суспільства, утриманськими настроями. Саме суб’єктивна
бідність, формуючи неконструктивну, пасивну поведінку, сприяє зниженню
економічної активності, ініціативи, прагненню до додаткових заробітків, до
самозайнятості чи підприємництва. А це, в свою чергу, провокує готовність до
сприйняття деструктивних ідей і протиправних дій. Адже, втрачаючи віру у
власні сили, людина сподівається на чиюсь допомогу, чиїсь вказівки й урешті
скоряється будь-якій політичній силі, яка належним чином натискає на больові
точки.
Відповідно до даних 26 обстежень, проведених у 1994—2000 роках Українським
інститутом соціальних досліджень і центром «Соціальний моніторинг», 75%
населення вважають, що вони живуть гірше, ніж пересічна українська родина. А
за даними загальнонаціонального соціологічного моніторингу, протягом уже
восьми років здійснюваного вченими Інституту соціології НАН України, 2000
року 65% населення вважали себе бідними (1994 року таких було 47%). При цьому
межу бідності в грошовому еквіваленті самі опитані визначають навіть нижче
від мінімальної пенсії чи мінімальної зарплати й межі, розрахованої, виходячи
з результатів наукових досліджень.
«Бідність - не пороть.»
28 липня 2001 року. Фондом «Общественное мнение» в Росії було проведено
всеросійське опитування міського і сільського населення. В ньому приймало
участь 1500 респондентів. Респондентів запитали, що таке бідність у їхньому
представленні, яких людей вони могли б назвати бідними. Відповіли на
запитання 93% росіян.
Більш третини усіх відповідей зводяться до того, що бідність - це важке
матеріальне становище, коли
"взагалі немає засобів до існування"
(
"істи чогось, вдягти чогось"; "ті, хто не живе, а виживає"; "кому не
вистачає грошей на нестатки першої необхідності") - 37%.
Чверть опитаних (26%) називає бідними людей, що одержують невеликі пенсії,
зарплати і виплати,
"усіх, у кого доход менше прожиткового мінімуму"
(
"які живуть на 300 - 400 рублів на місяць"; "хто за свою працю одержує
менше споживчого кошика").
Трохи менша частка респондентів (23%) називає категорії громадян, яких можна
зарахувати до бідного. На думку учасників опитування, це насамперед пенсіонери
(
"ветерани, люди похилого віку"), робітники і селяни (
"заводські робітники"; "селяни бідні донезмоги нікуди"), члени
багатодітних родин, інваліди, бомжі, біженці,
"інтелігенція":
лікарі, учителі,
"працівники культури".
Ще 17% респондентів фактично називали причини бідності. Так, 11% відзначили, що
бідно тих людей, у яких немає роботи, "
безробітні" (
"є сили
працювати, але немає можливості знайти роботу"). А 6% респондентів
вважають, що бідні - ледарі, "
люди, що не хочуть працювати" (
"бідняк - це завжди ледар"; "бідність - лінь, бідна людина - ледача людина
").
Глянули на проблему бідності з філософської точки зору 2% опитаних. Під бідністю
вони мають на увазі убогість духу (
"це бездуховність"; "бідні люди
порожні душевно"; "відсутність любові"; "людина без віри - жебрак"; "моральний
каліка ніколи не стане багатою людиною").
На питання "ЯК ВИ ДУМАЄТЕ, ЯКИЙ ВІДСОТОК ЖИТЕЛІВ РОСІЇ Є БІДНИМИ ЛЮДЬМИ?"
відповіли 93% росіян. При цьому кожен десятий упевнений, що біля третини
жителів у Росії бідні. Кожен четвертий (24%) - що від третини до половини
росіян живуть за рисою бідності. А переважна більшість (60%) опитаних
вважають, що бідно від 50 до 100% росіян.
Бідні в багатій країні
В ОСТАННІ роки улюблена тема для розмов - українська бідність. Нинішня
фінансово-економічна криза тільки більше підхльоснула її. Соціологи лякають
страшними цифрами: виявляється, українське населення знаходиться за рисою
бідності. Це тим більше парадоксально, що, по оцінках ООН, в Україні
зосереджено більш 50% світових природних багатств, Україна - країна суцільної
письменності населення і займає одне з перших місць у світі по числу фахівців з
вищою і середньою технічною освітою на кожну тисячу чоловік. Ті іноземці, що
добре знають нашу країну, вбачають у цьому парадокс:
бідні в багатій країні
.
Зараз багато психотерапевтів затверджують, що кожна дія людини - це вибір.
Бєдний- це той, хто відмовляється керувати тим, що має. Людина може мати
зовсім невеликий клаптик землі, нехай навіть шістьма сотками, але тільки вона
вирішує, що на цьому клаптику повинне рости, як розпорядитися врожаєм. Адже
вона - Хазяїн. Потрібно тільки усвідомити це.
Але людина, що відчуває себе бідною, відмовляється від усвідомлення
унікальності своєї особистості, від творчості, від активності, від своїх прав
і свобод, дозволяє собі бути слабкою, нещасливою, як наслідок цього, стає
керованою. Але за цим стоїть свідомий вибір. Раз людина відмовляється сама
ліпити своє життя, за нього це роблять інші. Але тоді вже не треба ображатися
на те, що це життя ліплять так, як це вигідно іншим.
Звідси висновок: бідність — категорія споконвічно не економічна, не
політична, а соціальна. Це відноситься не тільки до окремих особистостей, але
і до країни в цілому. При всьому багатстві ресурсів, знань і культури в
Україні як і раніше не вистачає одного - порядку. А порядок у державі
починається з порядку в кожній окремій голові.
Можна сказати, що кожен бідний з якоїсь однієї сторони не нормальний. Він не
може вибудувати своє економічне поводження. Він не працює, не вміє будувати
ділові відносини, починати переговори. Нормальне життєве поводження - це коли
людина усвідомила, чого вона хоче, і може відшукати ресурси, що дозволять їй
досягти мети.
Я не знаю випадків, коли люди, що жагуче бажали змінити свою долю, нічого не
домоглися.
По-справжньому бідна людина — це та, у якої, як вона вважає, чогось не
вистачає і ніхто не може цю недостачу заповнити. Але якщо в мене немає
машини, а я і не хочу її мати, хіба я бідний? Ні. Просто я живу так, як хочу.
Всесвітній Банк: Проблеми бідності - це проблеми усього світу
Теракти 11 вересня в США знищили всяку ілюзію про те, що багаті країни можуть
ігнорувати убогість в інших частинах земної кулі.
Проблема бідності може в глобальному змісті дестабілізувати ситуацію в
розвитих країнах. Про це на прес-конференції заявив глава групи Всесвітнього
банку Джеймс Вульфенсон. За його словами, у даний момент це є одна з основних
проблем для Всесвітнього банку, тому що соціальна напруженість у бідних
країнах може сприяти дестабілізації обстановки в усім світі. Д.Вульфенсон
відзначив, що Всесвітній банк намагається створювати умови для подолання
проблеми бідності урядами найбідніших країн. У цьому зв'язку по ряду регіонів
Всесвітній банк буде приділяти велику увагу станові зовнішньої торгівлі і
зокрема там, де це стосується експорту сільськогосподарської продукції. Глава
ВБ відзначив, що в бідних країнах необхідно більший перерозподіл доходів від
понад багату частину населення до більш бідних шарів, щоб зменшити соціальне
розшарування усередині цих країн. Він відзначив, що розвиті країни повинні
усвідомлювати проблему бідності і погрозу, що таїть у собі ця проблема і
робити допомога цієї категорії держав. Д.Вульфенсон відзначив, що через 25
років населення світу виросте з 6 до 8 млрд людин і 2 млрд прийдуться
здебільшого на недорозвинені країни. Д.Вульфенсон призвав також і розвинуті
країни приділяти більше увагу розумної реструктуризації економічної системи і
контролеві за розвитком економіки, а також направити всі зусилля на боротьбу
з корупцією, що може зруйнувати будь-яку, навіть найкращу економічну систему.
Глава ВБ відзначив, що в даний момент 20% усього населення Землі контролює
80% ВВП який щорічно складають близько 30 млрд. дол і за останні 25 років
рівень доходів цієї групи населення подвоївся. Всесвітній банк заклопотаний
цією ситуацією, що генерує соціальну нестабільність у світі.
прайм – Таймс.
Соціальна політика: фундамент будь-яких реформ
Більшість українських громадян мають грошові доходи нижче встановленого
рівня. Тобто кожен третій працюючий не може не тільки утримувати родину, але
навіть прокормити себе. У результаті практично 50% українських родин не
можуть нормально харчуватися, удягатися, оплачувати послуги ЖЄК, поправляти
здоров'я на курорті, і т.д.
Уже зараз стає ясно, що ситуація в сфері оплати праці фактично є не тільки
гальмом соціально-економічного розвитку країни, але і реальною погрозою
національної безпеки України. Без рішення цієї, на мій погляд, ключової
проблеми економічний прорив у Україні досить сумнівний.
Необхідно враховувати і той факт, що Україна усе більше інтегрується в
глобальну економіку. У країні відбувається поступове вирівнювання внутрішніх
цін зі світовими (уже зараз вартість ряду Українських продуктів харчування
знаходиться на рівні закордонних аналогів). Тому, якщо не вжити термінових
заходів по підвищенню оплати праці у всіх сферах держави, рівень життя
більшості громадян у країні законсервується на порозі бідності або навіть
убогості.
Це підтверджує й оцінка ООН. Відповідно до методики даної організації, якщо
людина одержує 1 долар США в годину (на місяць 160 доларів), то вона
вважається бідною, а менше цієї суми – просто жебрак. Таким чином, новий
Український прожитковий мінімум практично в два рази нижче рівні міжнародного
стандарту убогості.
Тарифна політика
Загальновідомо, що в радянський період розмір заробітної плати регулювався
державою. Враховувалася безліч факторів, у тому числі галузеві, географічні і
т.д. Це дозволяло не допускати значних перекосів в оплаті праці найманих
робітників не тільки між галузями, але і регіонами країни.
Такий підхід дозволяв стимулювати рівчак робочої сили в Сибір і на Далекий
Схід. Сьогодні ж ми бачимо зворотну картину. Після того, як держава пішла з
цієї сфери регулювання, виникла проблема масової міграції населення
працездатного віку з північних і східних територій країни, тобто найбільш
багатими сировинними ресурсами. Це, у свою чергу, веде до нерівномірного
розподілу трудових ресурсів по території України, до концентрації зайвої
робочої сили в одних регіонах і недостачі її в інші.
Крім районних диспропорцій спостерігаються і галузеві. Так, середня заробітна
плата бюджетників (учителів, лікарів і т.д.) відрізняється від зарплати
газовиків, нафтовиків, енергетиків практично в 10-12 разів. Більш того,
середній мінімальний вартовий тариф (при встановленому мінімальному розмірі
оплати праці в 450 карбованців) у Україні складає усьго 0,05 американських
доларів.
У той же час у розвитих країнах світу маються досить тверді методики
визначення вартості робочої сили серед різних груп найманих робітників.
Наприклад, у США годинна оплата праці робітника низкою кваліфікації не може
бути нижче 6 доларів, в інженера – 6-35, а наукового співробітника до 150. І
якщо роботодавець платить менше даного тарифу, то держава переслідує його в
судовому порядку.
От і виходить, що в усьому цивілізованому світі зарплата складає до 70% ВВП.
Тому через злидарську оплату праці кваліфіковані фахівці їхали і їдуть із
країни. Так, тільки за годи реформ з країни виїхало більш 200 тис. науково-
технічних працівників. Але ж держава витратила значні ресурси на їхнє
навчання. Наприклад, якщо витрати підраховувати за методикою того ж ООН, то
вартість підготовки до праці кваліфікованого інженерно-технічного працівника
оцінюється в 600 тис. доларів, а науково-технічного персоналу - 800 тис.
доларів. А це значить, що наша країна віддала розвинутим іноземним державам
капітал у розмірі не менш 160 млрд. доларів США. Але слід зазначити, що крім
учених виїхали близько 2 млн. інженерно-технічних працівників, це подарунок
ще на 1,2 трильйони доларів США. Держава повинна захищати свої інтереси за
допомогою твердого регулювання в трудовій сфері. Так якби в нас платили такий
же встановлений мінімум, як у США, то ніхто, звичайно, не поїхав би шукати
щастя на чужину.
Демографічна проблема
Через низькі доходи населення страждає в першу чергу головний
соціальний
осередок суспільства – родина. Важка соціально-економічна петля лягла на її
шию. Якщо в 1980 році на харчування витрачалося 20% грошових доходів
середньостатистичної родини, а інше йшло на придбання речей тривалого
користування, на навчання, відпочинок і т.д., то після 1991 року - уже понад
80% доходів родини, де всі дорослі працюють і одержують зарплату, а старі –
пенсію, витрачається на їжу. А в родині “бюджетника” зараз практично всі 100%
доходів ідуть на харчування.
Це перерозподіл видаткової частини сімейного бюджету не могло не позначитися
і на народжуваності. Так, наприклад, у 2000 році дітей народилося в 2 рази
менше, ніж у 1990 році. І це скорочення відбулося, незважаючи на істотне
збільшення репродуктивних контингентів. Адже тільки в період 1994-1999 років
чисельність осіб у віці 18-25 років збільшилася на 1,4 млн. чоловік. Крім
того, у 2000 році в порівнянні з 1990 роком, загальний коефіцієнт брачності
знизився майже на 35%. Молоді пари всі частіше відмовляються від офіційної
реєстрації шлюбних відносин. У результаті, як факт, поширення дошлюбних
співжиттів і не оформлених юридично шлюбів. Сьогодні кожна четверта дитина
народжується поза шлюбом.
Фактично ми спостерігаємо руйнування того фундаменту, на якому будується
будь-як держава – родини. Це дуже тривожні тенденції, і з ними необхідно
боротися.
«Конкурентні» переваги
Як ні парадоксально, але в нашій країні ряд ведучих вітчизняних економістів
виправдує політику низької заробітної плати серед найманих робітників. Вони
затверджують, що, з одного боку, дешева робоча сила є свого роду конкурентною
перевагою української промисловості. З іншого боку, на їхню думку, низький
рівень оплати праці є одним з механізмів, що стримують інфляційні процеси в
країні.
Що стосується інфляційних процесів, можливих через високу заробітну плату, те
ця теза також не витримує критики. Держава в даний час проводить ряд реформ,
що неможливі без високих доходів населення. І це, у першу чергу, відноситься
до ЖЕК, пенсійному забезпеченню, утворенню й охороні здоров'я. Саме ці сфери
стануть свого роду поглиначем грошових надлишків.
Крім того, якщо в населення в процесі реформ не буде вистачати грошей, то
громадян очікує широкомасштабну бідність, злидарську старість, неосвіченість
і погане здоров'я.
-
У результаті відбудеться ріст соціальної напруженості і сховане протистояння
всім реформаторським діям держави. Усе це може привести до дуже сумних
наслідків для нашої багатостраждальної України.
Проблема бідності: пошук рішення
В даний час у України використовується концепція абсолютної бідності, що
припускає прожитковий мінімум як основний критерій оцінки рівня потреби.
Існує кілька критеріїв для виміру рівня життя населення; прожитковий мінімум,
що розраховується для всього населення, для працездатного населення
(чоловіків і жінок), пенсіонерів і дітей двох віків; мінімальний споживчий
бюджет і бюджет високого статку.
Виходячи з концепції абсолютної бідності, до числа бідних області можна
віднести 32 % населення, що мають середньодушеві доходи нижче прожиткового
мінімуму. У їхньому числі – працівники бюджетної сфери (медичні, соціальні
працівники, працівники культури, освіти), багатодітні родини, самотні батьки,
інваліди, пенсіонери, студенти. Використання прожиткового мінімуму як
критерія оцінки бідності має на увазі, що витрати на освіту,
медобслуговування, якісне житло є ознаками достатку. Використання як критерій
оцінки рівня бідності мінімального споживчого бюджету, що має на увазі
витрати не тільки на фізичне відтворення робочої сили, але і її розвиток,
збільшує частку бідного населення як мінімум у два рази.
Бідність – це не тільки характеристика об'єктивних умов життя, але і
суб'єктивний стан. Тому можна говорити про відносну бідність, що визначається
істотним розшаруванням суспільства і суб'єктивних переживань, зв'язаними з
цим розшаруванням. Співвідношення доходів найбільше і найменш забезпеченого
населення в області складає 1:8,5. Значну роль у розшаруванні суспільства
грає розрив, що збільшується, у рівнях оплати праці і ступінь приступності до
неформальних джерел доходів. У різних галузях економіки областей рівень
максимальної зарплати перевищує мінімальну в 6–8 разів, а серед працівників
однієї спеціальності, зайнятих на різних підприємствах, – більш, ніж у 10
разів.
Бідність можна описати і через наявні відносні позбавлення: людина вважається
бідною, якщо в неї не вистачає грошових ресурсів для повноцінного раціону
харчування, оплати житла і послуг, для життєдіяльності в тій соціальній
групі, до якої він себе відносить.
В умовах обмеженості бюджетних засобів виникає необхідність використання
комбінованої оцінки бідності, що дозволяла б виключити з числа, що
претендують на одержання соціальної допомоги і формально мають доходи нижче
величини прожиткового мінімуму тих, хто одержує доходи від неформальної
зайнятості, особистого підсобного господарства і не має значного числа
позбавлень.
Для того, щоб визначити шляхи рішення проблеми бідності, необхідно ретельно
вивчити причини цього соціального явища.
Якщо говорити про комплекс причин бідності, то їх можна зв'язати з робочими
поняттями економічної, соціальної і психологічної бідності. Кожне з них має
на увазі використання своїх способів рішення проблеми.
На мій погляд, бідність, у першу чергу, виникає з існуючих трудових відносин
і нерівності в доступі до ринків праці.
Головними причинами бідності в нашій області, як і в Україниі в цілому, є
неефективна зайнятість і низька ефективність керування економікою.
Про неефективну зайнятість говорить значна кількість працівників, що
одержують заробітну плату нижче прожиткового мінімуму, велика частка
працівників, зайнятих неповний робочий тиждень і знаходяться в
адміністративних відпустках (6 % від загальної чисельності), що зростає число
вакансій на підприємствах із заробітною платою менше величини прожиткового
мінімуму (близько 2,5 тис.). Неефективна зайнятість у даний час відіграє
двояку роль. З одного боку, вона вигідна державі, тому що дозволяє
підтримувати досить високий рівень зайнятості і забезпечувати хоча б
мінімальний рівень доходів для значної частини населення. У той же час така
зайнятість стримує зростання виробництва і заробітної плати і при різкій
зміні економічної ситуації грозить вилитися в структурне безробіття
застійного характеру, масштаби якого можуть бути величезні.
Неефективна зайнятість веде до формування армії бідних людей, що по суті
справи освоюють бідність як довгостроковий стан, тому що неефективна
зайнятість веде до втрати кваліфікації, конкурентноздатності, зниженню
самооцінки.
Проблема неефективної зайнятості особливо актуальна для невеликих міст і
сільських населених пунктів з моноекономичною структурою, де альтернативи
зайнятості обмежені.
Що можна й потрібно робити? В основі стратегії подолання бідності має
бути визнання того, що цієї мети не можна досягти виключно шляхом підтримки
знедолених. Необхідний комплексний підхід, орієнтований як на бідні, так і на
відносно забезпечені верстви суспільства. Зусилля держави з підвищення
рівня життя всіх верств населення незалежно від їхнього матеріального становища
мають спиратися на забезпечення стійкого економічного зростання, всебічний
розвиток і максимально повне використання трудового потенціалу країни,
поліпшення ситуації на ринку праці.
Слід, нарешті, відмовитися від практики регулювання оплати праці виключно
шляхом підвищення мінімальної зарплати. Такий підхід уже призвів до того, що
співвідношення мінімальної та середньої зарплат в Україні становило в 2000
році 51,3%, хоча нормальним вважається 30—35%. Особливо загострилася ситуація
в бюджетній сфері: в освіті — 75,5%, в охороні здоров’я — 84,8, у соціальному
забезпеченні — 99,2, у культурі — 100%. Абсолютно очевидно, що за таких умов
зарплата аж ніяк не може стимулювати ефективну працю, творчу активність —
фактично вона давно перетворилася на засіб соціальної підтримки працівників
бюджетних галузей.
Однак. саме по собі економічне зростання ніде й ніколи не вирішувало
соціальних завдань. Цілком можливою (особливо за умов України) вбачається
ситуація, коли його плодами скористається дуже обмежене коло людей. Цей
прошарок буде прискореними темпами накопичувати у своїх руках багатство, а
бідні так і залишатимуться бідними.
Отже,
поряд із реформуванням системи оплати праці, концепція якого
розроблена й затверджена Президентом,
необхідно добиватися зниження
економічної нерівності шляхом упровадження гнучкої податкової політики,
раціональних соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу,
захисту прав дрібних акціонерів.
Першочерговим завданням є проведення повномасштабної пенсійної реформи,
оскільки лише в такий спосіб можна кардинально поліпшити становище сьогоднішніх
пенсіонерів при стимулюванні економічної активності населення працездатного
віку. Слід запроваджувати — спочатку добровільну, а за кілька років і
обов’язкову — накопичувальну систему пенсійного забезпечення, яка спонукатиме
населення реєструвати свої доходи й забезпечить необхідний зв’язок між
характером трудової діяльності (тривалістю стажу та сумою внесків до Пенсійного
фонду) і матеріальним забезпеченням у старості. Нині вже діє цілий ряд так
званих недержавних пенсійних фондів, але через відсутність необхідних законів
держава ніяк не регулює їхню діяльність.
Як би ми не заперечували, альтернативи підвищенню пенсійного віку не існує.
Нинішній був запроваджений наприкінці 1920-х років, коли демографічна
ситуація була абсолютно іншою. Співвідношення пенсіонерів і населення
працездатного віку таке, що просто не залишає нам вибору. Через це болюче
рішення пройшли всі без винятку країни, які розпочали реформи своїх систем
пенсійного забезпечення (від Казахстану й Грузії до Польщі й Угорщини).
І неправда, що середня тривалість життя в Україні не дозволяє цього зробити.
Середня тривалість майбутнього життя при народженні розраховується виходячи з
ймовірностей померти немовлям, у дитинстві, підлітковому віці, в юності, у
працездатному віці (а ризик померти в працездатному віці для чоловіків
досягає 35%). Ті ж, хто щасливо пережив ці періоди, можуть розраховувати на
досить довге життя. Так, середня тривалість майбутнього життя для чоловіків
при досягненні ними 60 років становить 14 років, а жінок при досягненні 55
років — 23 роки. До цього слід додати, що кожен п’ятий виходить на пенсію
раніше 55 або 60 років, і за рахунок цього підвищується співвідношення
населення пенсійного та працездатного віку.
Ще один аргумент супротивників такого рішення пов’язаний із нібито неминучою
катастрофою на ринку праці. Однак поступове підвищення (на відміну від,
приміром, Грузії, де пенсійний вік одномоментно підвищили на п’ять років)
призведе до того, що протягом перших чотирьох років, коли це буде стосуватися
наймолодших пенсіонерів (значна частина яких і нині працює), додаткова
пропозиція робочої сили на ринку праці не перевищить 100 тисяч чоловік на
рік. І лише потім цей показник помітно зросте, однак початок економічного
піднесення дає всі підстави розраховувати, що на той час зросте й попит на
робочу силу.
Необхідно принципово змінити діючу систему пільг. Існування розвиненої
системи пільг (в оподатковуванні, в оплаті цілої низки послуг тощо) є однією з
болючих точок нинішньої соціальної політики. Прибічники її збереження
підкреслюють, що в багатьох країнах військовим, приміром, крім зарплати
надається ціла низка пільг. Однак, по-перше, відповідна галузь відшкодовує
збитки, яких могли б зазнати через це, скажімо, транспортники. Тобто фактично
відбувається перерозподіл коштів галузі між прямими й непрямими витратами на
оплату праці. По-друге, і вартість, і обсяги використання цих пільг чітко
визначені. У нас же й збитків галузь не відшкодовує, і вартість наданих пільг
ніхто не рахує. При цьому не прагнуть до наведення порядку в обліку
використаних (а не просто продекларованих) пільг насамперед ті структури, які
їх надають.
Нині в українському законодавстві передбачено дев’ять видів багаторазових і
чотири види одноразових пільг. Частина їх має забезпечувати певні привілеї
особам, які й без того мають досить коштів для існування, а частина
спрямована на соціальну підтримку малозабезпечених верств населення.
Найпоширеніші пільги на оплату проїзду в міському та приміському
пасажирському транспорті, право на які має третина населення країни (фактично
використовує ледь більше половини цієї третини); право на пільговий проїзд у
міжміському транспорті (мають 13% населення, а використовують його лише
2,5%). На відміну від цього пільги на оплату житлово-комунальних послуг
використовують 94% тих, хто має на них право (приблизно 8% населення, а з
урахуванням членів родин — 14%). Взагалі лише 43% населення використовує своє
право на ті чи інші пільги, причому їхня питома вага значно вища серед більш
заможних верств населення.
Понад 70% отримувачів пільг — цілком забезпечені за українськими стандартами
люди, а, приміром, серед тих, хто користується пільгами на оплату житлово-
комунальних послуг, частка небідних сягає 77%.
Підбиваючи підсумки, хочу підкреслити необхідність мінімізації пільг і заміни
їх грошовими виплатами. Крім усього іншого, пільга обмежує право вибору,
приміром, пенсіонера між проїздом на трамваї та покупкою будь-яких товарів чи
оплатою послуг.
Ті ж пільги, які будуть збережені, необхідно обліковувати. Так, одним із
напрямків упорядкування компенсацій транспортникам за безплатний проїзд
пенсіонерів може стати видача кожному пенсіонеру певної — можна й
необмеженої, але фіксованої — кількості талонів на проїзд, що відрізняються
від загальних (аби запобігти їхньому використанню іншими громадянами). Такі
талони слід буде здавати водієві чи кондуктору при проїзді, і в такий спосіб
вони потраплятимуть на транспортне підприємство. Тільки за фактичною вартістю
пред’явлених талонів і має здійснюватися бюджетна компенсація цьому
підприємству витрачених коштів.
Система соціальної підтримки вразливих верств населення повинна бути
орієнтована на справді нужденних. Необхідно, щоб парламентарії нарешті
подолали свою «сором’язливість» і назвали бідність бідністю. За цим має йти
затвердження офіційних критеріїв і межі бідності, розробка механізму державної
підтримки бідних верств суспільства.
Метою соціальної підтримки має стати максимально повне охоплення усіх, хто
потребує допомоги. Тобто всіх бідних, хто не в змозі самостійно забезпечити
собі та своїм утриманцям (насамперед дітям) хоча б такий рівень життя, який
відповідає встановленим державним гарантіям. Таким чином, в ідеалі всі
нужденні повинні отримувати допомогу. Вона може надаватися в різних формах:
- безпосередня допомога грошима чи товарами повсякденного попиту;
- забезпечення доступу до послуг охорони здоров’я, освіти тощо — для цього на
пільгових умовах (чи взагалі безплатно) надаються ліки, шкільні підручники,
створюється система фінансування охорони здоров’я, яка враховувала б ризики,
що не підлягають страхуванню;
- допомога у працевлаштуванні чи самозайнятості особам працездатного віку;
- централізований перерозподіл коштів на користь найбідніших регіонів країни.
Необхідність одночасного вирішення двох завдань — подолання бідності й
обмеження бюджетних витрат — зумовлює особливу роль адресної соціальної
допомоги. Адресність потребує насамперед точної ідентифікації бідних, яка в
принципі може досягатися кількома способами.
Базою для ідентифікації є оцінка рівня доходів (чи споживання) окремих родин
чи домогосподарств. Безумовною перевагою такого підходу є максимально точна
спрямованість допомоги. Проте є й ціла низка проблем. У нашій країні доходи
населення не відбивають реального рівня життя внаслідок поширеності так
званих «натуральних доходів» від особистого підсобного господарства, доходів
від неформальної та тіньової економічної діяльності тощо. Орієнтація ж на
рівень споживання також пов’язана з багатьма труднощами, оскільки ця
характеристика рівня життя та добробуту не підтверджується документально і,
відповідно, не може використовуватися в процедурі призначення допомоги.
Можливо (і в багатьох країнах така практика існує), проблему буде вирішено
завдяки використанню показника доходу в поєднанні з хоча б вибірковим
застосуванням перевірок реального рівня життя. Проте це вимагає відповідних
коректив у законодавстві, істотного збільшення адміністративних витрат. Крім
того, не можна не враховувати, що такий підхід аж ніяк не популярний у
суспільстві.
Альтернативний підхід спирається на так звані індикатори бідності, тобто на
наявність у родині (домогосподарстві) однієї або кількох характеристик, що
тісно корелюють із бідністю, — приміром, не менше ніж п’ятеро дітей у сім’ї,
родина пенсіонерів (чи самотні пенсіонери) старші від 75 років і т.п.
Перевага такого підходу — у спрощенні процедури надання допомоги і,
відповідно, скороченні адміністративних витрат. А недоліки пов’язані з тим,
що всі індикатори бідності є лише непрямими її характеристиками. Відповідно
можуть виникати помилки в забезпеченні адресності — або неповнота охоплення
бідних, або, навпаки, надання допомоги небідним.
Значною мірою попередити розпорошення коштів може так званий механізм
самоідентифікації чи самоадресності. Його ідея зводиться до формування таких
видів допомоги, отримувати які прагнуть лише справді бідні верстви населення.
Приміром, працездатним можуть бути запропоновані громадські роботи з оплатою,
яка не перевищує межі бідності.
Кажучи про ефективність надання соціальної допомоги, слід підкреслити два
основні її прояви: максимальне охоплення всіх нужденних і мінімальне надання
допомоги тим, хто її не потребує. При цьому йдеться не про порушення чинного
законодавства і випадки невиправданого призначення допомоги (субсидії). За
умов існування різноманітної системи підтримки доходів населення (неоднакових
критеріїв надання різних видів допомоги та різних граничних значень доходу
родини) важливо націлити її саме на бідні верстви суспільства.
Висновок
Подолання бідності — завдання не одного дня. На мій погляд, настійно
необхідною є координація різнопланових зусиль, визначення пріоритетів на
коротко-, середньо- і довгострокову перспективу. Досить швидко адресними діями
(переважно пасивного характеру — грошовими виплатами, субсидіями, допомогою
продуктами, одягом тощо) можна викоренити абсолютну бідність у найгостріших її
проявах. Пом’якшення ж відносної бідності, пов’язаної насамперед з економічною
нерівністю населення, потребує більше часу й зусиль в основному активного
характеру (допомоги у працевлаштуванні, відкритті власної справи, отриманні
необхідної кваліфікації). Що ж до суб’єктивної бідності, то для попередження
викликаних нею соціальних конфліктів потрібні час, довіра до влади на всіх
рівнях та узгоджені дії майже всіх соціальних інститутів суспільства.
Президент зробив перший крок — розуміючи важливість проблеми, включив
відповідну тематичну доповідь до свого щорічного послання Верховній Раді.
Тепер треба чекати на реакцію інших ланок влади: законодавців, Кабінету
міністрів, місцевих органів. А може, не чекати? Може, слід згадати заповіт
Гіппократа: лікарю, допоможи собі сам...
