Реферат: Медичне страхування у країнах Європи та СНД

М Е Ж Р Е Г ІО Н А Л Ь Н А

АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

Реферат

З дісципліни:

“Соціальне страхування”

на тему:

“Медичне страхування у країнах Європи та СНД”

Одеса 2004г.

П Л А Н :

1. ДОБРОВІЛЬНЕ МЕДИЧНЕ СТРАХУВАННЯ: ПОНЯТТЯ, ПРОБЛЕМИ.........3

2. СТРАХОВІ ПОЛІСИ........................................................7

1. МЕДИЧНЕ СТРАХУВАННЯ У КРАЇНАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ........8

2. СТРАХОВИЙ РИНОК РОСІЇ

   ...............................................................................16

5. СТРАХОВИЙ РИНОК УКРАЇНИ...............................................18

6. СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ ....................................................20

1. ДОБРОВІЛЬНЕ МЕДИЧНЕ СТРАХУВАННЯ: ПОНЯТТЯ, ПРОБЛЕМИ

Добровільне медичне страхування є доповненням до обов'яз­кового. У рамках

добровільного медичного страхування передбачає­ться оплата медичних послуг

понад програму обов'язкового медич­ного страхування. Добровільне медичне

страхування має на меті за­безпечити страхувальникові (застрахованому)

гарантії повної або часткової компенсації страховиком додаткових витрат,

пов'язаних із зверненням до медичної установи за послугою, яка надається

згідно з програмою добровільного медичного страхування.

Програми добровільного медичного страхування розрізняю­ться між собою залежно

від переліку медичних послуг (наприк­лад, у разі стаціонарного лікування або

виклику лікаря додому); контингенту застрахованих (послуги дітям або

дорослим); пе­реліку медичних установ, що їх пропонує страхова організація

для виконання програми добровільного медичного страхування; від вартості

надаваних послуг.

Добровільна форма медичного страхування передбачає засто­сування видів

страхування, в яких відповідальність страховика виникає за фактом

захворювання або лікування. Виплату за цими видами страхова організація

здійснює у вигляді фіксованої стра­хової суми або добових. Добровільною

формою охоплені й ті ви­ди страхування, згідно з якими відповідальність

страхової органі­зації настає в разі звернення страхувальника

(застрахованого) до медичної установи за одержанням медичної допомоги або

послуг відповідно до умов договору страхування. Виплата має вигляд

компенсації вартості необхідного лікування.

Поява добровільної форми медичного страхування зумовлена тим, що обсяг послуг

й умови надання медичної допомоги за програмами обов'язкового медичного

страхування обмежені.

Програми добровільного медичного страхування передбача­ють заходи, які

розширюють можливості й поліпшують умови надання профілактичної, лікувально-

діагностичної та реабіліта­ційної допомоги населенню. До цієї роботи через

систему добро­вільного медичного страхування вдається залучати

найкваліфікованіші медичні кадри, підвищуючи якість медичних послуг.

Об'єктом добровільного медичного страхування є майнові ін­тереси

страхувальника або застрахованого, які пов'язані з витра­тами на одержання

медичної допомоги. Добровільне медичне страхування базується на залученні

вільних коштів підприємств, організацій і населення до сфери охорони

здоров'я.

Суб'єктами добровільного медичного страхування є страхо­вики, страхувальники,

застраховані та медичні установи.

Страховиками у сфері добровільного медичного страхування є незалежні страхові

компанії (організації1), які мають статус юридичної особи, ліцензію на право

здійснювати добровільне медичне страхування.

Страхувальниками в системі добровільного медичного страху­вання є дієздатні

фізичні або юридичні особи. Страхувальники — фізичні особи мають право

укладати договори страхування на свою користь або на користь третіх осіб.

Основними страхуваль­никами з добровільного медичного страхування є

підприємства, які укладають договори колективного страхування на користь усіх

своїх працівників або окремих професійних груп. Підприєм­ства сплачують

страхові внески із одержаного прибутку.

Застраховані — це громадяни, на користь яких укладаються договори

страхування. Якщо фізична особа укладає договір стра­хування відносно себе

самої, то страхувальник і застрахований є однією особою.

Медичні установи — це установи, які мають ліцензію на пра­во надання медичної

допомоги і послуг у системі добровільного ме­дичного страхування (лікувально-

профілактичні установи, науково-дослідні установи, медичні інститути, інші

установи, що надають медичну допомогу. Страхові медичні організації укладають

із меди­чними установами договори про співробітництво щодо надання ме­дичної

допомоги і лікування застрахованих за умовами договорів добровільного

медичного страхування. Договір звичайно передба­чає контроль за якістю

надання застрахованим медичних послуг, відповідності останніх переліку, що

гарантується програмою до­бровільного медичного страхування.

Медична допомога в системі медичного страхування може бу­ти надана і

самостійно практикуючими лікарями, які мають на це право.

Добровільне медичне страхування провадиться в межах ство­рених страховою

медичною компанією правил і може бути інди­відуальним або колективним. Для

колективної форми страхуван­ня характерним є те, що страхові внески

сплачуються за рахунок коштів юридичних осіб. При індивідуальній формі

джерелом сплати внесків є доходи окремих громадян.

За строками укладення договору добровільне медичне страху­вання може бути

коротко- або довгостроковим, а іноді й довічним.

У медичному страхуванні страховим випадком є звернення за­страхованої особи

під час дії відповідного договору до медичної установи (з передбачених у

договорі страхування) у разі гострого захворювання, загострення хронічного

захворювання, травми або інших нещасних випадків з метою дістати

консультативну, профіла­ктичну або іншу допомогу, яка потребує надання

медичних послуг у межах їх переліку, передбаченого договором страхування.

Договір добровільного медичного страхування укладається на підставі заяви

страхувальника. Факт укладення договору засвідчується страховим полісом. Як

договір, так і поліс добровільного медичного страхування можуть мати типову

форму, рекомендо­вану для використання страховикам.

Обов'язок страхової медичної організації полягає не лише в ознайомленні

страхувальника (застрахованого) з правилами страху­вання, а й у тому, щоб

додати правила страхування до страхового полісу. Водночас страхова

організація може до страхового полісу додати витяг із правил страхування щодо

умов, які мають для за­страхованого важливе значення, але до страхового

полісу не ввійшли.

Договір добровільного медичного страхування включає в себе такі умови:

найменування страхувальника, застрахованих, кіль­кість застрахованих осіб,

об'єкт страхування, обсяг страхової відповідальності (включаючи перелік

медичних послуг згідно з програмою добровільного медичного страхування),

страхову су­му, строк дії договору страхування, тарифні ставки. У договорі

страхування вказується також розмір страхових внесків і порядок їх сплати,

умови й строки набуття договором чинності, а також його припинення, порядок

визначення і виплати страхової суми, можливість і порядок зміни початкових

умов договору страху­вання, права та обов'язки сторін, інші умови.

Добровільна форма медичного страхування передбачає надання страхувальникові

(застрахованому) ширшого права вибору лікарів-спеціалістів, а також установ

для отримання необхідної допомоги; поліпшене утримання у стаціонарі,

лікувально-відновлювальній установі; збільшений за строками після лікарняний

патронаж та догляд на дому і т. ін.

Обсяг зобов'язань страховика за договором добровільного медичного страхування

визначається переліком страхових ви­падків, у разі настання яких у страховика

виникає обов'язок про­вести страхову виплату.

При укладенні договору страхувальником обирається програ­ма добровільного

медичного страхування.

Страховою сумою в добровільному медичному страхуванні є граничний рівень

страхового забезпечення, який визначається згідно з переліком і вартістю

медичних послуг, передбачених до­говором страхування.

Страхові внески, що їх сплачує страхувальник, залежать від обраної програми

добровільного медичного страхування, рівня страхового забезпечення, строку

страхування, тарифної ставки та інших умов, передбачених договором. Чим

ширший перелік страхових подій, за які страховик несе відповідальність, тим

ви­щий розмір страхового внеску.

Договір добровільного медичного страхування включає пере­лік умов, за яких

страхова організація має право не виконувати

свої зобов'язання зі страхової виплати. Страховик управі не від­шкодовувати

медичній установі вартість послуг, наданих застра­хованому, коли той

звернувся до цієї установи у зв'язку з травма­тичними пошкодженнями, яких він

зазнав у стані алкогольного, наркотичного або токсичного сп'яніння чи іншого

розладу здо­ров'я внаслідок здійснення умисного злочину, у разі спроби

са­могубства або умисного заподіяння собі тілесних пошкоджень. Крім того,

страховик має право відмовити в оплаті медичних по­слуг, якщо застрахованим

одержані послуги, які не були перед­бачені договором страхування.

Тарифи на медичні та інші послуги з добровільного медично­го страхування

мають встановлюватися за згодою страховика та медичної установи, що надає

відповідні послуги. Тарифна ставка розраховується страховиком на основі

статистичних даних про звернення по медичну допомогу та тривалість лікування.

Іноді тарифна ставка диференціюється залежно від статі, віку і стану здоров'я

застрахованої особи.

Страхові внески за договором страхування можуть бути спла­чені

страхувальником одноразово за весь строк страхування або періодично протягом

строку страхування готівкою чи бути пере­раховані на розрахунковий рахунок

страховика безготівково. До­говір страхування вступає в дію у строки,

установлені в ньому. Протягом часу дії договору страхувальник має право

змінити умови страхування або достроково розірвати договір.

Послуги з добровільного медичного страхування можна поділити на види, які

передбачають виплати, не пов'язані з вартістю лікуван­ня (страхування на

випадок установлення діагнозу захворювання, страхування на випадок

захворювання у зв'язку із травмою, страху­вання добових виплат і т. ін.), і

види, які забезпечують компенсацію витрат на лікування (страхування витрат на

перебування в лікарні; страхування хірургічних витрат, страхування витрат на

післяопера­ційний догляд і т. ін.). Для застрахованих найбільший інтерес

стано­влять види страхування, які гарантують не лише оплату, а й можли­вість

дістати медичну допомогу.

Страхування витрат, які не пов'язані з лікуванням, є прості­шим, оскільки

його здійснення не потребує узгодження з вартіс­тю медичних витрат. Виплата

за такими договорами може здійс­нюватися у вигляді певної страхової суми,

обумовленої в договорі страхування, або у вигляді добових виплат. При

здійс­ненні видів страхування, які передбачають відшкодування витрат на

лікування застрахованого, постають значні труднощі, пов'яза­ні з

установленням обсягу відповідальності, розрахунком тариф­них ставок,

визначенням розміру страхової суми.

У разі втрати здоров'я застрахованим у зв'язку із захворюван­ням або нещасним

випадком страхова організація оплачує рахунки лікувального закладу, виходячи

з фактичної кількості днів лі­кування застрахованого за встановленими у

договорі щоденними нормативами вартості лікування,

Медичні установи повинні нести економічну відповідальність за надання

застрахованим громадянам медичних послуг, обсяг і рівень якості яких

передбачено договором страхування. У разі порушення медичним закладом медико-

економічних стандартів страховик може частково або повністю не оплачувати

вартість медичних послуг.

Як показує зарубіжний досвід, страхові організації можуть пропонувати

страхувальникам універсальні та спеціалізовані страхові поліси медичного

страхування.

2. СТРАХОВІ ПОЛІСИ

Універсальний поліс медичного страхування як страхові перед­бачає ті випадки

(стан здоров'я), медична допомога при яких не потребує спеціального лікування

або консультацій лікарів вузь­ких спеціальностей. Як страхові можуть

розглядатися випадки, котрі потребують виклику дільничного лікаря додому,

якщо має місце нездужання, підвищення температури, гостре респіраторне

захворювання та інше. Перелік страхових випадків може бути уніфікований, а

може визначатися за згодою між страховиком і страхувальником з можливою

участю клінічної обслуговуючої бази. Організація страхового захисту за

універсальним полісом може полягати у зверненні до послуг сімейного лікаря.

Таких лі­карів готують спеціальні медичні установи.

Спеціалізовані страхові поліси дають змогу скористатися ме­дичними послугами

лікарів із вузьких спеціалізацій або брати під страховий захист лише певний

стан здоров'я (вагітність, пологи, інфікування вірусом СНІД і т. ін.).

Спеціалізовані медичні поліси здебільшого укладають особи, які вже захворіли,

або ті, що ма­ють схильність до певних захворювань.

Якщо універсальні страхові поліси зорієнтовані на приватних осіб, то

спеціалізовані медичні поліси часто надаються за колек­тивними договорами

страхування — підприємства та організації страхують своїх працівників від

найбільш можливих професій­них ризиків.

Для обслуговування клієнтів за спеціалізованими полісами страхова компанія

укладає договір або з окремими профільними лікарями, або зі спеціалізованими

клініками.

3. МЕДИЧНЕ СТРАХУВАННЯ У КРАЇНАХ

ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Єврогіейський вибір України зумовліоє необхідність ретельного досліджен­ня

розвитку систем обов’язкового медичного страхування в країнах Європейського

союзу. Нагромаджений багаторічний світовий досвід у цій галузі свідчить про

високу ефективність різних моделей і систем медичного страхування. За

до­мінуіочим джерелом фінансування в країнах Європи можна виділити три моделі

національних систем охорони здоров’я:

* бісмарківська модель (О. Бісмарк) - соџіальне страхування;

* бевериджська модель (У. Беверидж) - податки;

* модель Семашка ( Н. Семашко) - державний бюджет.

Застосування моделі Бісмарка можна розглянути на прикладі Німеччини, для

якої характерна децентралізована форма організації страхування здоров’я. В її

основі лежить принцип, що був сформульований ще 1881 року під час ство­рення

цієї системи: уряд не бере на себе відповідальності за фінансування охо­ронп

здоров’я (за винятком деяких його сегментів), а створює умови для

функ­ціонування необхідних фондів медичного страхування, а також здійснює

наглядза функціонуванням усієї страхової системи.

Німеччина має найтривалішу історію меднчного страхування. Для неї ха­рактерна

подвійна система страхування здоров’я за участю і приватних, і державних

організацій. Існують два види страхування: обов’язкове (деркавне) й

добровільне (приватне) медичне страхування.

Обов’язкове медичне страхування е провідною ланкою системи охорони здоров’я —

ним охоплено близько 88% населення країнн; 74% із них (у тому числі члени

їхніх родин) беруть участь в обов’язковому страхуванні, 14% обира­ють

державне медичне страхуваыня на добровільних засадах, 9% населения

об­слуговується приватними медичними страховиками, 2% — не беруть участі у

ме­дичному страхуванні (це військовослужбовці, поліція, котрим охорона

здоров’я гарантується урядом) і лише 1% населення не має медичної страховки.

Головними учасниками системи медичного страхування, які безпосередньо надають

страхові послуги, є некомерційні страхові організації — лікарняні каси. Вони

— органічна складова система охорони здоров’я, їі підсистема. Лікарняні каси

посідають центральне місце у системі державного медичного страхvвання

Німеччини. ­Їх права та обов’язки регламентовано законодавчо Соціальним

кодексом (Ѕocial Code Book).

Наприкінці 1999 року в Німеччині налічувалося 453 страхові каси (72 млн.

застрахованих) і 52 приватні компанії зі страхування здоров’я (7,1 млн.

застра­хованих). Лікарняні каси диференційовані на 7 різних груп: 17 головниx

(gene­rаl ) кас — Аllgenieine Ortskrankenkassen(AOK); 13 додаткових кас,

відомих як ер­зац-каси (Erѕatzkaѕѕen); 359 заводських і фабричних

Betriebѕkankenkaѕѕen (ВКК); 42 ремісничо-цехові — (innungskrankenkassen)

(IKK); 20 сільськогосподарських кас Landwirtchaftliche Krankenkaѕѕen (LKK); 1

шахтарська (гірничопромислова) каса

(Bundeѕknappѕchaft); 1 морська каса (Ѕее-Кrаnkеnkаѕѕе).

Членство у лікарняних касах для найманих працівників обов’язкове, якщо їхній

сукупнпй дохід не перевищує законодавчо встановленої суми — близько 40 000

євро/рік – для західної частини країни (у 2000 році — 77 400 нім. марок) та

близько

32 000 євро/рік для тієї частини Німеччини що була НДР (63 900 нім. марок). В

ін-шому разі членство у системі обов’язкового медичного страхування є

добровільним. Розмір внеску встановлюється у відсотках залежно від доходу

застрахованого. При цъому вік, стать і страховий ризик не враховуються

(принцип солідарності). Тобто внески у страхові фонди залежать лише від

доходу громадянина. Розмір внеску розподілений між роботодавцями й найманими

праців­никами рівномірно кожний сплачує 50%. Якщо дохід працівника менший,

ніж встановлена межа 639 нім. марок/місяць, то лише роботодавець сплачує

внесок (10% у всі фонди соціального страхування).

Розмір внесків лікарняні каси встановлюють самостійно з таким розрахунком,

щоб вони разом з іншими надходженнями покривали передбачені витрати на

страху-

вання. Оскільки число застрахованих у різних касах неоднакове, то

від­різняються і суми надходжень страхових внесків. У результаті при

середньому в країні страховому тарифі 12% його реальні розміри коливаються у

межах від 8% до 16%.

Згідно із Соџіальним кодексом (Ѕocial Code Book V) лікарняні каси мають

установлений перелік гарантованих послуг:

— превентивні заходи;

— заходи шодо ранньої діагностики хвороби;

— надання лікувальних послуг (амбулаторна медична допомога,

стоматоло­гічне лікування, лікарняне обслуговування при вагітності й пологах,

догляд за хворими вдома, проведения реабілітаційних заходів, забезпечення

лікарськими, допоміжними засобами, лікування у лікарнях і профілактичних або

реабіліта­ційних установах);

— транспортування хворого.

Із фінансової точки зору система охорони здоров’я Німеччини дорога по-рівняно

з іншими європейськими країнами. Витрати на охорону здоров’я становили 10,5%

ВВП в 1999 pоці і вони постійно збільшуються. У Німеччині не існує єднного

бюджету охорони здоров’я, натомість нара- ховується 17 бюджетів, що

грунтуються на податках (1 федеральний бюджет і 16 бюджетів земель) й 453

бюджети лікарняних кас (страхових фондів). Дані таблиці дають уявлення про

структуру коштів системи охорони здоро­в’я Німеччини.

Т а б л и ц я.

Основні фінансові ресурси системи охорони здоров’я Німеччини у 1970—2000 рр (%)

Фінансові ресурси	Рік
	1970	1975	1980	1985	1990	1993	1994	1995	2000
Державні:
медичне страхvвання	58,3	66,7	67,0	66,3	65,4	66,0	67,0	68,2	68,6
податки	14,5	12,4	11,7	11,2	10,8	11,5	10,6	10.0	10,1
Приватні:
плата застрахованих (Оut-оf-росkеt)	13,9	9,6	10,3	11,2	11,1	11,3	11,3	10,8	10,6
приватне страхування	7,5	5,8	5,9	6,5	7,2	6,7	6,8	6,6	6,4
Інші	5,8	5,6	5,1	4,9	5,4	4,4	4,3	4,4	4,3

З даних табляці видно, що основу фінансового забезпечення охорони здо­ров’я

Німеччини становлять кошти державного медичного страхування. Їхній обсяг

залишається постійним і дорівнює 66-68% загальних витрат на охорону

здоров’я за останні 25 років.

Окрім державного медичного страхування, існує 3 інших джерела надход­жень:

податки — близько 10%, безпосередня плата застрахованих (out-of-pocket

payments) –майже 11% приватне медичне страхування - близько 7%.

Особливою рисою німецької моделі обов’ язкового медичного страхування

є безпосередня участь застрахованого в оплаті медичних послуг — 80% вартості

лікування сплачує лікарняна каса, 20% — сам пацієнт. Це плата і за лікування,

і за ліки. Вартість ліків єдина по всій Німеччині. На рік житель країни

спожи­ває ліків у середньому на 274 марки.

Отже, в Німеччнні діє механізм багатоканального фінансування охорони здоров’я,

найвагомішим джерелом якого є фонди обов’язкового медичного

стра­хування. Наявність інших джерел фінансування має позитивне значення -

зменшує фінансове навантаження на всіх учасників системи (на федеральний і

місцевий бюджети, роботодавців, самих застрахованнх), чим зумовлюється

ефективність і достатність надходжень коштів у цю галузь, сталість системи

фі­нансування охорони здоров’я.

Таким чином, можна визначити основні характеристики німецької моделі

соціального медичного страхування:

* соціальна справедливість — обсяг і якість допомоги не залежать від

роз­міру сплачених внесків;

* чітке розмежування обов’язкового і приватного страхування. Приватне

страхування дає переваги тільки сервісного характеру, воно проводиться

окре­мими юридичними особами, що не займаються обов’язковим страхуванням;

• захист інтересів пацієнтів, застрахованих на умовах обов’язкового

  стра­хування;

• участь пацієнтів у витратах на охорону здоров’я:

  сплата 50% внеску зі свого заробітку; доплата за лікування у стаціонарі,

  доплата за ліки;

• страхування тими, хто працює, не

  лише себе, а і непрацюючих членів родини;

• участь приватного

  лікарсько-амбулаторного сектору в суспільній охоро­ні здоров’я через

  договори з лікарняними касами;

• переважання державних і

  суспільних лікарень у лікарняному секторі;

* передача державою своїх функцій самоврядним незалежним організаці­ям -

лікарняним касам і асоціаціям лікарів з обов’язковим членством.

Воднораз система охорони здоров’я Німеччини має низку проблем і недо­ліків.

Це велика кількість лікарняних ліжок — 919,6 на 100 тис. населення (1999 р.)

при середній нормі 595,53 у країнах ЄС (1999 р.), довготривалість

пе­ребування хворого у лікарні (16,6 дня у 1999г.) . А ще стрімке зростання

вар­тості лікування, відсутність соціально гарантованого мінімуму, жорсткого

пла­нування ресурсів. Крім того, у Німеччині фінансування охорони здоров’я

ускладнилося у зв’язку із приєднанням східних земель.

З метою розв’язання проблем, пов’язаних із реформуванням системи охо­рони

здоров’я, урядом ­Німеччини було прийнято й уведено в дію такі нормативні

акти: “Акт реформування снстеми охорони здоров’я 1989” (перший етап) (1988

р.), “Акт реформування структури системи охорони здоров’я 1993” (дру­гий

етап) (1992 р.), “Акт обгрунтування ставки внесків у фонди медичного

стра­хування” (1996 р.), “Перший та другий акти реструктуризації державного

медич­ного страхування” (третій етап) (1997 р.), "Акт що до посилення

солідарності у державному медичному страхуванні” (1998 р.), “Акт реформування

державного медичного страхування”

(1999 р.).

Отже, на сьогодні система охорони здоров’я Німеччини перебуває в стані

реформування й трансформації. Основний акцент робиться на якість надання

медичної допомоги і на матеріально-технічне забезпечення лікувальних

закла­дів. При цьому вартість лікування відходить на другий план. Однак

населення підтримує таку політику.

На відміну від німецькоі моделі, французька модель медичного страхуван­ня має

централізовану форму управління. Діє система загального страхуванняна випадок

хвороби, якою охоплено 80% населення. Система обов’язкового ме­дичного

страхувакня регламентусться законом “Про медичне страхування нансування

охорони здоров’я”, якнй передбачає внесення страхових сум як тими, хто

працює, так роботодавцями. Причому роботодавці сплачують 12,5%, а наймані

працівникіі — 7%.

На чолі системи лікарняних кас стоїть національна каса (каса страхування

найманих робітьникив), яка перебуває під контролем Міністерства соціального

забезпечення та праці. Національна каса виконує функції визначення розмірів

допомог і внесків, загальний контроль за діяльністю лікарняних кас, контроль

якості і вартості медичної допомоги. Вона має 129 місцевих відділень

(регіо­нальних кас), кожне з яких відповідає за страхування в окремому

регіоні і не конкурує з іншими. Страхування в касах здійснюється за

територіальним прин­ципом. Клієнти практично позбавлені права вибору

страхової організації. Дер­жавою забезпечується невисока вартість ліків. Так,

державні затрати на медикаменти значно вищі, ніж у Німеччині,і становлять

22,8 % (1999 р.) від загальних витрат на охорону здоров’я.

Німецька і французька моделі мають такі спільні риси: обов’язковий ха­рактер

страхування, доступність для всього населення незалежно від ступеня ризику,

застосування сучасних технологій, суспільна солідарність, участь дер­жави в

оплаті вартості лікування й ліків. Так, населення сплачує 25% гонора­ру

лікаря за візит, 30% гонорару стоматолога; 20% вартості лікарняного

обс­луговування; 10% вартості незамінних препаратів; 30% витрат на

медикаменти, лабораторні аналізи тощо.

Фінансування системи охорони здоров’я у Франції здійснюється в основ­ному за

рахунок трьох джерел фінансування: загального бюджету, обов’язко­вого

медичного страхування (основне джерело фінансування), особистих коштів

громадян.

Розподіл фінансових ресурсів у системі обов’язкового медичного страхуван­ня

покладено на недержавні структурі — страхові лікарняні каси. Державні ор­гани

на основі законів установлюють розміри допомог і способи фінансування

лікарняних кас.

Державне медичне страхування здебільшого фінансується системою внес­ків, які

визначаються на основі середнього заробітку, незалежно від специфіч­ності

очікуваного ризику.

Окрім цього, Франція має розвинуту мережу приватних страхових компа­ній. У

разі отримання страхового поліса у приватній страховій компанії остан­ня, як

і будь-яка страхова каса, сплачує госпітальні затрати й рахунки пацієнта за

прийом лікарями. Шкала додаткових послуг варіюється і є предметом

конку­ренції приватних страхових компаній.

Перевагою цієї форми організації медичного страхування є відносна прос­тота

управління, незначні адміністративні витрати, а недоліком — обмежені

можливості при залученні місцевих ресурсів, недостатньо оперативна реакція на

потреби населення.

Особливості бюджетної системи охорони здоров’я розглянемо на прикладі

Велнкобританії та Швеції, де держава в неявнній формі є єдиним страховиком

усього населення, що створює державну монополію. Основна частина коштів

надходить із державного бюджету і розподіляється згори вниз по управлінській

вертикалі. Централізоване фінансування дає змогу стримувати зростання

вар­тості лікування.

У Швеції страхові закони про медичне страхування були видані у 1898 році.

Загальне обов’язкове медичне страхування було введене у 1955 році. Діє

На­ціональна система соціального страхування — загальна й обов’язкова для

всьо­го населення країни.

Власником засобів виробництва у системі охорони здоров’я є держава, тобто

органи џентрального, місцевого й міського управління. Вони також здійснюють

керівництво службою охорони здоров’я, планують і фінансують їі діяльність.

Всю відповідальність за надання медичної допомоги покладено на ради графств

(їх 26). Контроль за їхньою діяльністю здійснює Національна рада соціального

страху­вания. Однією з особливостей шведської системи страхування є передача

застра­хованими страховикам своїх юридичних прав із питань медичного

страхування.

Система фінансування охоронни здоров’я Швеції має такий вигляд: 13%

ста­новлять кошти держави; 51% — кошти місцевих органів влади; 31% кошти

роботодавців.

Національна система охорони здоров’я у Швеції має чітке соціальне

спря­мування. Лікарі як наймані працівники працюють за контрактами. Лікарняна

допомога майже повністю фінансується регіональним бюджетом, лікарні

пере­бувають у володінні рад графств. Існує суворе районування лікарняної

допомо­гн. Населення обмежене у виборі лікаря й у можливості госпіталізації.

Система організації охорони здоров’я Великобританії в основному схожа на

шведську модель. У Вели кобританії використовується система бюджетного

фі­нансування охорони здоров’я, що зумовлює його державний характер із

вели­ким ступенем централізації управління. Закон про страхування, що був

прий­нятий у 1912 році, започаткував принцип обов’язковості й охопив

обов’язковим медичним страхуванням третю частину населення Англії, Шотландії

та Ірлан­дії, практично всіх осіб, шо працюють, і службовців за договором

найму.

Фінансова основа системи охорони здоров’я Велпкобританјї така: 85% фі­

нансусться за рахунок загального оподаткування; 12,5% надходжень із фондів

обов’язкового державн ого страхування працівників і роботодавців; 2,5%

надхо­дить від платежів за послуги.

Всі, хто працює, підлягаіотъ обов’язковому страхуванню здоров’я, а також

непрацюючі жінки у шлюбі, які можуть приєднатися до страхування за

добровільними програмами. У цілому паціенті сплачуютъ 10% вартості лікування.

Частка державних затрат на медикаменти дорівнює 64,2% (1999 р.) від загальної

суми державних затрат на охорону здоров’я.

Близько 7 млн. громадян Об’єднаного Королівства, крім внесків у націо­нальну

систему охорони здоров’я у виглядіі податків, купують приватну медичну

страховку.

Таким чином, Національна система охорони здоров’я практичгно існує за рахунок

коштів, що вносяться платниками податків і виділяються урядом на охорону

здоров’я зі статті затрат на соціальні потреби.

Загалом організація систем и охорони здоров’я в країнах Європейського со­юзу

характеризується надзвичайною різноманітністю форм, оскільки кожна із них

несе на собі відбиток особливостей еволюції охорони здоров’я — історич­них,

політичних, економічних і ментальних. Тому, на мою думку, при запро­вадженні

обов’язкового медичного страхування в Україні варто враховувати пев­ні

чинники. В умовах економічної нестабільності в країні, основною рисою якої є

відсутність державних коштів, зростає потреба у жорсткішому плануванні

ре­сурсів. Доцільним є також за провадження цeнтралізованої бюджетно-

страхової моделі охорони здоров’я з прямою формою організації фінансування із

посту­повим залученням на ринок медичних послуг страхових компаній.

У нинішніх умовах за відсутності наукових розробок, навичок контролю,

кваліфікованих спеціалістів передача обов’язкового медичного страхування

стра­ховим компаніям, лікарняним касам є несвоєчасною.

Враховуючи нерозвиненість економічних і правових відносин в охороні здо­ров’я,

доцільною с акумуляція страхових коштів у єдиному фонді соціального ме­дичного

страхування. Фонд — це самоврядна некомерсійна органїзація, що є

го­ловним утримувачем коштів в очороні здоров’я і покупџем медичних послуг для

населения. Функціонування централізованого фонду медичного страхування мережею

регіоналъних, відносно автономних філій підвишує передбачуваність відшкодування

витрат на медичну допомогу, мінімізує чисельність адміністра­тивного апарату,

що займається страхуванням, і, відповідно, зменшує витрати на його утримання до

3—5%, тоді як в інших видах систем адміністративні видатки, за даними

Міжнародної організації прані, поглинають 8—10% від загального об­сягу видатків

за страховими програмами.

У перехідний період допущення на ринок обов’язкового медичного страхування

багатьох страховиків, як переконує досвід країн СНД, зокрема Росії, ве­де до

погіршення фінансування охорони здоров’я, ускладніює документообіг.

4. СТРАХОВИЙ РИНОК РОСІЇ

На страховому ринку Російської Федерації був запроваджений поліс глобального

медичного страхування. Особливість цього полісу полягає в тому, що його

власник дістає змогу лікуватися не лише в одному медичному центрі, а й де

завгодно (навіть за кордоном). Поліс глобального медичного страхування

забезпечує можливість відвідувати й лікарів, що практикують приватне.

За­страхований може самостійно вибрати клініку або лікаря, поставивши це до

відома страхової медичної організації. У такому разі розрахунки за надані

послуги можуть виконуватися безпосеред­ньо між медичною установою і страховою

організацією. Проте розрахуватися з медичною установою може й сам

застрахований, котрому страховик згідно з договором страхування

зо­бов'язується відшкодувати вартість лікування. Поліс глобального медичного

страхування не передбачає лікування, яке не було приписане лікарем, лікування

ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД; лікування з метою зміни маси тіла тощо.

Добровільна форма медичного страхування дає змогу грома­дянам, які виїжджають

за кордон, укласти договори страхування (асистанс) на випадок раптового

захворювання, тілесних пошко­джень внаслідок нещасного випадку, а також

смерті під час пе­ребування за кордоном. Головна мета «асистансу» — негайне

ре­агування в надзвичайних обставинах, надання клієнтові медичної допомоги.

Договір страхування може передбачати відповідаль­ність страховика при потребі

медичного транспортування хворо­го до найближчої або спеціалізованої лікарні;

транспортування в країну проживання з медичним супроводом; репатріацію тіла

за­страхованого; дострокове повернення; екстрену стоматологічну допомогу;

юридичну допомогу і т. ін. Проте поліс добровільного медичного страхування

громадян, які виїжджають за кордон, не передбачає відшкодування вартості

медичних послуг з цілеспря­мованого лікування, з лікування від хвороб, які

були страхуваль­никові (застрахованому) відомі на момент укладення договору

страхування, з медичного обслуговування або лікування, що не є невідкладним.

Правила страхування громадян, які виїжджають за кордон, не передбачають

відшкодування витрат у разі лікування хронічних захворювань, стоматологічного

протезування тощо.

При укладенні договору страхування страхові організації зви­чайно

встановлюють максимальний розмір страхової суми, яка може бути виплачена

застрахованому у разі настання страхового випадку, і встановлюють розмір

франшизи.

Досвід зарубіжних країн показує, що добровільне медичне страхування має не

лише багато позитивних якостей, а й певні недоліки, а саме: охоплення

страхуванням нечисленних видів медичної допомоги; жорсткий відбір

страхувальників за критері­єм імовірності здійснення виплат; витратний

порядок фінансу­вання; залежність обсягу медичної допомоги від

платоспромож­ності клієнта або фінансового становища роботодавця.

5. СТРАХОВИЙ РИНОК УКРАЇНИ

Ситуація, що склалася в Україні у сфері охорони здоров'я громадян, потребує

вжиття невідкладних заходів, спрямованих на підвищення її рівня. Важливе

значення у зв'язку із цим має вироб­лення і впровадження системи

обов'язкового медичного страхування, яка забезпечила б право кожного

громадянина на одер­жання гарантованої і якісної медичної допомоги, а також

по­дальший розвиток добровільного медичного страхування.

Закон України «Про страхування», введений в дію Постано­вою Верховної Ради

України від 7 березня 1996 року, передбачив здійснення медичного страхування

в обов'язковій і добровільній формах.

Згідно з інструкцією «Про порядок видачі суб'єктам підприє­мницької

діяльності ліцензій на здійснення страхової діяльності на території України.

Умови і правила її здійснення та контроль за їх дотриманням» від 15 липня

1996 року було визначено, що страховики можуть отримати ліцензію на два види

страхування за напрямком медичного страхування: страхування здоров'я на

випадок хвороби та безперервне страхування здоров'я, що про­водяться в

добровільній формі.

Страхування здоров'я на випадок хвороби передбачає страху­вання медичних

витрат на випадок конкретної хвороби, яка за­значається в договорі

страхування. Наприклад, це можуть бути різні інфекційні хвороби, хвороби

серцево-судинної системи, си­стем дихання. Договір страхування може

укладатися стосовно якоїсь однієї хвороби або цілого ряду хвороб, що турбують

стра­хувальника. У разі настання страхового випадку страхова сума або її

частина виплачується застрахованій особі. Якщо правила страхування

передбачають оплату страховиком надаваних заст­рахованому медичних послуг, то

така оплата здійснюється за йо­го розпорядженням.

Безперервне страхування здоров'я передбачає поліклінічне обслуговування

застрахованого (включаючи й аптечне), стаціо­нарне обслуговування, послуги

невідкладної медичної допомоги, а також стоматологічну допомогу. Воно

проводиться на випадок захворювання, яке триває не менш як два тижні. При

цьому дого­вори страхування укладаються на строк не менш як три роки. У разі

настання страхового випадку передбачаються послідовні виплати застрахованому

в межах терміну та місця дії договору страхування протягом періоду

захворювання.

Обидва розглянуті види добровільного медичного страхуван­ня не передбачають

будь-якої виплати після закінчення строку дії договору страхування.

Розвиток медичного страхування в Україні пов'язаний зі ство­ренням

відповідної інфраструктури. Враховуючи це, 4 грудня 1998 року Кабінет

Міністрів України прийняв постанову «Про створення мережі закладів з

організації надання медичної допо­моги "Асистанс—Україна"». Створення її може

сприяти збіль­шенню кількості страхових компаній, які пропонують послуги з

медичного страхування. «Асистанс—Україна» повинна не тільки взяти на себе

функцію щодо укладення договорів з медичними установами, а й координувати

роботу з обслуговування страху­вальників.

13 січня 1999 року Кабінетом Міністрів України була прийня­та постанова «Про

вдосконалення порядку надання медичної до­помоги іноземним громадянам, які

тимчасово перебувають на те­риторії України». Ця постанова спрямована на

забезпечення страхового захисту іноземних громадян та осіб без громадянства,

які потребують екстреної медичної допомоги. Такі громадяни можуть під час

оформлення в'їзних віз або при перетині держав­ного кордону укласти

відповідний договір страхування із держа­вною акціонерною страховою компанією

України з надання екс­треної медичної допомоги іноземним громадянам —

«Укрінмед страх».

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:

1. Губар О.Є. “Медичне страхування в країнах Європейського Союзу”,

   “Фінанси України”, №7, 2003.

2. Бідний В.Г., орлова Н.М. “Медичне

   страхування”, К.Задруга.2000

3. Европейская база данних “Здоровье

   для всех”. Январь 2001.

4. Миронов А.А., Таранов А.М., Чейда А.А.

   “Медицинское страхование”.М. Наука. 1994.