Доклад: Внешнеполитические связи Турции и Украины
Доклад: Внешнеполитические связи Турции и Украины
Туреччина є потужним субрегіональним лідером із власною системою інтересів.
За умов останніх структурних змін у посткомуністич ному світі Туреччина у
своїй зовнішній політиці опрацьовує новий геополітичний ракурс. Анкара не є
вже повернутою обличчям до комуністичної загрози з Півночі та з Балкан, а у
зв'язку із арабо-ізраїльським мирним процесом вона виступає як регіональний
гравець і шукає впливову політику на більш віддаленій периферії. Після Другої
світової війни зовнішньополітичний курс Туреччини був зорієнтований подвійно:
політика розвитку індустрії та приєднання до ЄС, а з другого боку - у зв'язку
зі східною та ісламською орієнтацією Туреччина шукає свою ідентифікацію з
Середнім Сходом та Центральною Азією. За часів "холодної війни" радянська
домінація в Центральній Азії та на Кавказі заважала турецьким зусиллям у
цьому напрямку, тоді як турецька асоціація з Ізраїлем та альянс із
Вашингтоном затьмарювали прямі відносини із Середнім Сходом. Туреччина
виконувала функцію південного флангу НАТО і слугувала опорою безпеки США.
Наслідок - політична ізоляція від Середнього Сходу, протистояння з Північчю.
1
Особливе положення Туреччини стосовно Європи, з одного боку, стосовно
ісламського Півдня - з другого, створює особливу геополітичну конфігурацію її
національних інтересів. Європі важко сприйняти Туреччину як її невід'ємну
частину, вона сприймається як щось чужорідне. Участь Туреччини в Північно-
Атлантичному Альянсі є скоріше наслідком "холодної війни" та геостратегічних
уподобань США, ніж усвідомлення спільних європейських інтересів. Тривалий
конфлікт з більш "європейською" Грецією, Кіпрська проблема, особлива позиція
в Боснійській кризі, у ставленні до курдів - все це не сприяє скорішому
включенню Туреччини в інші європейські структури.
Турецькі амбіції в Балканському регіоні грунтуються на переконанні, що розпад
СРСР і СФРЮ дав Туреччині унікальний шанс повернути в нових формах свій
політичний, економічний, культурний і воєнний вплив у межах колишньої
Османської імперії. Саме мусульманське населення повинно стати одним з
основних інструментів цього впливу.
Особливу сміливість Туреччині надає могутня підтримка з боку Сполучених
Штатів. Для турецьких аналітиків характерним є уявлення, що всі так звані
кола євразійської безпеки, які включають в себе ЦЄ, Балкани, регіон Чорного
моря, Кавказ, Східне Середземномор'я, Близький Схід і Центральну Азію,
накладаються і перетинаються саме в тому місці, де розташована Туреччина, що
з урахуванням нових умов значно підвищує її значення як члена НАТО й
імовірність переростан ня її в регіонального лідера. При цьому явне прагнення
до панування в регіоні прикривається гуманітарною риторикою: Туреччина нібито
надає допомогу "новим країнам" у пошуку ними "справжньої ідентичності,
вільної від зовнішніх чинників і тиску".
1 Див.: Sariolghalam M. The Future of the Middle East: The Impact of the
Northern Tier // Security Dialogue. - 1996. - 27, N 3. - P. 303-317.
Нині Туреччина збільшує флот і, зокрема, пояснюється це серйозними проблемами
в Середземному (Кіпр) і Егейському морях. Пріоритети політики Туреччини
зрозумілі: збереження стійкої і значної переваги, в тому числі й воєнно-
морської, над основним супротивником - Грецією. Зумовлюється це необхідністю
захисту своїх інтересів в Егейському морі, де греки, всупереч міжнародним
домовленостям, проводять ремілітаризацію прилеглих до турецького узбережжя
островів, а також недопущення силової ревізії кіпрських реалій, що склалися
після окупації турецькими військами північної частини острова.
Туреччина з метою захисту своїх інтересів планує в наступному столітті стати
країною, що володіє авіаносцями. Державна міць, географія й історичні чинники
змушують Туреччину стати регіональною державою. Її ВМС вийдуть за межі
берегової лінії. Турецькі війська брали участь у миротворчій діяльності ООН у
Сомалі, Албанії, Боснії і Герцеговині. Це показує, що інтереси Туреччини не
обмежуються лише прилеглими державами.
Туреччина має досить обгрунтовану альтернативу європейському вектору у
вигляді своїх південних, ісламських і центральноазійських зацікавлень. Тургут
Озал, архітектор нової Туреччини, почав використовувати тюркський символізм
для проникнення турецького економічного та політичного впливу в Центрально-
Азійський та Кавказький регіони. Починаючи з 1991 р., Т. Озал, а пізніше
Сулейман Демірель зробили низку візитів до нових держав та підписали численні
угоди з політичного співробітництва, військової допомоги, культурних та
економічних змін. Туреччина входить в Чорноморський консорціум, Союз
Тюркських держав, Організацію Економічного співробітництва -
інституціоналізовані форми, що підвищують її регіональ ний статус.
Зрозуміло, що це викликає певне занепокоєння з боку Російської Федерації, яка
переглядає власне сприйняття Туреччини в ширшому контексті і починає
обмежувати пантюркістське просування Анкари. Насамперед це спостерігалося на
з'їзді тюрків, а потім при формуванні Конвенції курдських організацій СНД у
Москві. Московська інтервенція в Чечні погіршила взаємосприйняття двох країн.
Хоча Туреччина має значні ресурси та просуває свою геополітичну роль в
республіках колишнього СРСР, вона не може виступати тут одноосібно і
стикається з конкуренцією інших держав, зокрема Ірану.
Туреччина намагається конкурувати з РФ, а у певному відношенні і з Іраном, за
вплив на пострадянські тюркомовні країни Центральної Азії. Її козирі в цій
грі полягають у: етнічній спорідненості з тюркомовними народами регіону -
туркменами, узбеками, казахами, киргизами, кара-калпаками, уйгурами;
конфесійній ідентичності (турки, як і всі корінні народи пострадянської
Центральної Азії (ЦА) - сунніти найпоміркованішого ханіфітського толку, на
відміну від іранців-шиїтів); своєму характері як економічно розвинутої та
сильної у військово -політичному відношенні тюрксько-мусульманської країни,
яка відтак має слугувати зразком і для тюрксько-мусульманських країн, які
обрали (на відміну від Ірану) світський шлях розвитку; орієнтації на
розвинені західні країни, насамперед США (для яких Туреччина, якщо не казати
про Ізраїль, є найважливішим стратегічним партнером у Західній Азії), а
відтак у відношенні можливого лобіювання Туреччиною інтересів відповідного
кола країн перед Заходом.
Між тим посилення ісламістських настроїв у Туреччині, її спроби зближення з
іншими ісламськими країнами здатні у найближчі роки призвести до деякої зміни
її традиційно прозахідного курсу. До того ж РФ всіляко протидіє посиленню
турецького впливу в Центральній Азії, так само як і на Кавказі та на
Балканах.
Туреччина підвищує власну роль у регіоні на хвилі пантюркізму . Це деякою
мірою послаблює ісламське відновлення країн регіону, що значно
секуляризовані. Для Туреччини нестабільність на Балканах та Кавказі є
джерелом загрози її власній територіальній цілісності, оскільки виникає
загроза міграцій до Туреччини. РФ прагне до встановлення системи колективної
безпеки в Азії, що протистоїть турецьким інтересам відродження пантюркізму.
Водночас самі країни регіону схильні скоріше розробляти власні економічні та
політичні моделі, ніж просто адаптувати турецький взірець. Одночасно з
апробацією пантюркістської ідеї країни ЦА розширяли і стосунки з іншими
країнами, прагнучи диверсифікувати власну зовнішню політику, що взагалі
характерно для всіх пострадянських держав. Внаслідок цього в середині 90-х
пантюркістські впливи ослабли і увійшли в нормальніше русло.
Посилення позицій Туреччини в регіоні пов'язано з її власним досвідом
модернізації, що реалізується через сучасні універсальні технології розвитку,
коли робиться акцент на регіональних економічних інтересах, енергії
приватного капіталу. Турецькі приватні фірми активно діють у регіоні.
Головними напрямками є будівельні підряди - ринок, у якому Туреччина
спромоглася посісти відчутне місце у світовому масштабі. Вони будують дешевше
і відносно якісно. Крім того, турецькі фірми включилися в створення
переробної, легкої та харчової промисловості. Турецький капітал також
кооперується з провідними транснаціональними корпораціями, маючи функцію
посередника. Проникнення турецького капіталу фінансується також за рахунок
державної допомоги самої Туреччини.
Ідея пантюркізму має скоріше економічне підгрунтя: Туреччина енергійно
підтримала незалежні країни, надавши торгові пільги та кредити. Тут також
спрацював і антиросійський чинник, тобто пошуки в Туреччині певної противаги.
В річищі ідей пантюркізму відбувається перехід центральноазійських країн на
латинський алфавіт, нарощуються інтенсивні культурні контакти та між
політичними елітами. З іншого боку, спрацював певний романтизм щодо
цивілізова ної Туреччини, а також - пошуки союзників, відповідної моделі
модернізації.
Головним важелем пантюркістських впливів стали регулярні зустрічі керівників
тюркомовних держав (Анкара, 1992, Стамбул, 1994). У серпні 1995 р. на самміті
в Бішкеку обговорювалися ідеї тіснішої кооперації в межах тюркомовного
альянсу. На четвертій зустрічі керівників тюркомовних країн у Ташкенті
(жовтень 1996 р.) була прийнята Декларація про подальше співробітництво в
галузі культури та інформації, в розбудові трас Великого шовкового шляху,
поліпшення двосторонніх відносин тощо.
Розвиток відносин з Туреччиною є одним з головних пріоритетів України в
південному напрямку. Підписаний дуже важливий Договір про дружбу і
співробітництво між обома державами строком на 10 років. Після отримання
Україною незалежності між Києвом і Анкарою не виникало спірних питань. У
вирішенні проблем військової й екологічної безпеки в регіоні Чорного моря,
його демілітаризації складається прямий і безпосередній інтерес обох країн.
Але і в пошуку балансу сил у новій і складній геополітичній ситуації, що
склалася в регіоні за останні роки, інтереси Туреччини й України багато в
чому можуть збігатися. В Україні високо оцінюють розуміння Туреччиною
проблем, пов'язаних з поверненням з місць депортації до Криму етнічно
спорідненого туркам кримськотатарського народу.
Туреччина є ключовою державою для України, оскільки через неї йдуть найбільш
зручні транспортні шляхи у Середземноморський та Близькосхідний регіони. Хоча
останнім часом Туреччина проробляє шляхи диверсифікації власного
зовнішньополітичного курсу, однак він загалом залишається проамериканським.
Туреччина має тривалий конфлікт з Грецією, і це робить проблематичним її
входження до Європейської спільноти. Її стратегічне значення як південно-
східного флангу НАТО втрачається із зниженням порога конфронтації між Заходом
та РФ. Мотиви для зближення України з Туреччиною виглядають досить
обгрунтованими: необхідність забезпечення транспортування енергоносіїв в і
через Україну, компліментарність економік, співпраця в межах ЧЕС тощо.
Розвиток партнерських стосунків з Туреччиною, на яку нині припадає близько
половини всього обсягу торгівлі України з близькосхідними країнами, слід
вести переважно в рамках двостороннього економічного співробітництва, або в
межах системи ЧЕС, уникаючи їх перетворення на стратегічний військово -
політичний альянс.
--------------------------------------------------------------------------------