Доклад: Громадсько-полiтичнi об'єднання i рухи

Громадсько-політичні об’єднання і рухи

Невід'ємним елементом будь-якого демократичного сус­пільства є різноманітні

об'єднання громадян, їх соціально-політичне призначення полягає насамперед у

тому, що вони допомагають людям у розв'язанні проблем повсякденного життя,

відкривають широкі можливості для виявлення сус­пільно-політичної ініціативи,

здійснення функцій самовря­дування.

Свідчення про об'єднання людей зі спільними поглядами на природу,

суспільство, літературу, мистецтво можна знай­ти вже у стародавніх

суспільствах. У різних народів виника­ють різноманітні громадські об'єднання,

що певною мірою впливають на суспільно-політичний розвиток. До таких мож­на

віднести численні філософські школи Стародавньої Греції, середньовічні

лицарські ордени, літературні й художні об'єд­нання епохи Відродження,

різноманітні таємні організації (наприклад, масонські ложі або товариства

декабристів) і політичні клуби Нового часу. Паралельно відбувалося

ос­мислення сутності громадських об'єднань, їх місця і ролі у суспільстві.

Починаючи із середньовіччя мислителі намага­лися розрізняти державу і

суспільство. І вже у XVIII ст. Ш. Монтеск'є розглядає їх як окремі феномени.

На початку XIX ст. цей підхід у І. Канта втілюється в концепції

громадян­ського суспільства, що характеризується правовим статусом і

свободою. За вченням К. Маркса та його послідовників, політичні відносини у

державі виступають як суспільні, ос­кільки держава є похідною від

суспільства. Відповідно й ви­никнення громадських об'єднань — процес

об'єктивний, закономірний, зумовлений потребою людей у колективній твор­чості

розвитку ініціативи, здібностей. Лише через об'єднан­ня індивід досягає

особистої свободи.

Ряд західних соціологів висувають на перший план біо­логічні та психологічні

причини об'єднання людей у різно­манітні спілки, асоціації, групи.

Підкреслюється роль у цьому процесі інстинкту самозбереження: індивід у

громадському об'єднанні шукає захисту від страху буття. Не менш попу­лярні

інші аргументи: інстинктивна потреба у спілкуванні, прагнення до

самоствердження (особливо характерне для лідерів). Американський соціолог П.

Плау висунув припу­щення про взаємозв'язок між виникненням громадських

об'єд­нань і раціональним прагненням людини до певних вигод, досягнення яких

можливе за умови соціальної взаємодії та суперництва.

Всупереч розбіжностям у тлумаченні причин виникнення громадських об'єднань

сенс існування останніх визначаєть­ся як спільна життєдіяльність людей, що

передбачає їх взаєм­ну залежність і потребу одне в одному, забезпечує

збережен­ня і розвиток соціального організму. Це життя людей безпо­середньо в

колективі, соціальній групі, де відбуваються спіль­на діяльність,

спілкування, обмін послугами, користування спільними речами і вартостями.

З розширенням демократії і зростанням рівня політичної культури посилюється

тенденція до урізноманітнення гро­мадських об'єднань у соціально-політичному

житті, їх впли­вовості в конкретно-історичних ситуаціях, зрештою, до їх

чіткої диференціації на громадські організації і громадські рухи. Причому

особлива активність названих об'єднань, а також динаміка їхнього розростання

та впливу спостеріга­ються у суспільствах перехідного типу, де одночасно

вини­кає безліч складних суспільно-політичних проблем.

Загальноприйняте у сучасній політології поняття "гро­мадські організації і

рухи" виникло на основі ширшого по­няття "суспільні об'єднання" як більш

наближеного до сучас­них суспільно-політичних реалій. Виходячи із специфіки

ді­яльності громадських організацій і рухів, слід розглядати їх

диференційовано. Громадські організації — це масові об'єд­нання громадян, що

виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій

статут і характери­зуються чіткою структурою. Найбільш поширеними

різно­видами громадських організацій у сучасному світі є: проф­спілки;

організації інвалідів; ветеранські, жіночі, молодіжні, дитячі організації;

наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші

добровільні товариства; творчі спілки; різноманітні земляцтва, фонди,

асоціації, товариства і т. ін. Характерною їх ознакою є документальне

оформлення мети і завдань, організаційно-структурне забезпечення, що, власне,

й відрізняє їх від громадських рухів.

Громадські рухи теж мають масовий характер і створю­ються з певною метою.

Однак на відміну від громадських організацій це структурно неоформлені масові

об'єднання громадян і організації різних соціально-політичних орієн­тацій,

діяльність котрих, як правило, має тимчасовий ха­рактер і найчастіше

спрямована на виконання певних так­тичних завдань, після чого вони або

розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські

орга­нізації. Основними різновидами громадських рухів нині є:

політичні рухи (Народний рух України на початковій стадії);

масові демократичні (рухи за демократичні перетворення, спрямовані на захист

прав і свобод людини, антифашистські й антидиктаторські, проти расової та

національної дискри­мінації та ін.); соціальні (локальні) рухи; так звані

"нові соціальні рухи", що набули поширення в останні десятиліт­тя

(антивоєнний, екологічний, неофеміністський та ін.). Одні з названих рухів

висувають у своїй діяльності порівняно вузькі завдання, інші порушують

питання загальнонаціональ­ного і загальнолюдського характеру. В цілому такі

рухи шукають і часто знаходять нові форми взаємовідносин гро­мадян з

державою.

Суттєвою причиною піднесення ролі громадських рухів у соціально-політичному

житті й у політичній системі сус­пільства є неспроможність традиційних

партійно-політич­них інститутів своєчасно помітити і тверезо оцінити нові

реалії, пов'язані з можливостями участі населення у здій­сненні демократичних

перетворень, формуванням принци­пово нових вартостей людського буття.

Аналізуючи виник­нення і розвиток громадських рухів, польський політолог Єжи

Вятр розрізняє п'ять основних стадій їхнього становлен­ня: 1) створення

передумов руху; 2) висловлення прагнень; 3) агітації; 4) розвиненої

політичної діяльності; 5) стадія згасання.

У загальному означенні громадські організації і рухи яв­ляють собою

добровільні формування, що виникають у ре­зультаті вільного волевиявлення

громадян на основі спіль­них інтересів і завдань. Відносна відстороненість

від політи­ки пов'язана насамперед з тим, що держава безпосередньо не

втручається в їх діяльність, а лише регулює її відповідно до чинного

законодавства. До того ж громадські організації і рухи на відміну від

державних інститутів не наділені влад­ними повноваженнями. Відрізняються вони

й від політич­них партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння держав­ною

владою. Відмінність їх від усіх інших суспільних угру­повань пов'язана з

особливостями функціонування (виник­нення за ініціативою знизу, фактична

єдність, забезпечення інтересів своїх членів та прихильників незалежно від

мети та характеру об'єднання, нетрадиційність) та принципами ді­яльності

(добровільність, поєднання особистих і суспільних інтересів, самоврядування,

рівноправність, законність, глас­ність). Отже, за своєю природою і характером

діяльності гро­мадські організації і рухи не є політичними організаціями.

Однак їх діяльність почасти набуває політичного характеру, оскільки

громадські організації і рухи, по-перше, об'єднують людей, що входять до

спектру політичних сил (патріотичні сили, національне орієнтовані групи,

прихильники рефор­мування суспільства та ін.), по-друге, є потенційною базою

для виникнення на їх основі нових політичних партій.

Щоб розібратись у широкому спектрі громадських об'єд­нань і рухів, які

виникають найчастіше поза офіційними державними структурами і не вкладаються

в жодні схеми, треба окремо зупинитися на їх типології. Щодо цього існу­ють

різні критерії:

1) за родом діяльності — конструктивно орієнтовані, піз­навальні,

опозиційні, аматорські, національні та ін.;

2) за поставленими цілями — соціально-вартісні й асоці­альні,

політизовані й неполітизовані;

3) за інтересами— економічними, професійними, суспіль­но-політичними та ін.;

4) за правовим статусом — легальні й нелегальні;

5) за соціально-класовими ознаками — наприклад, робіт­ничий, фермерський рухи;

6) за рівнем масовості й ступенем впливу — профспілки, антивоєнний і

феміністський рухи, з одного боку, та фер­мерські рухи у США чи рух англійських

докерів — з іншого;

7) за спонукальними мотивами виникнення — соціальне усвідомлені (спілки

ветеранів, студентської молоді, коопе­раторів); вартісно-орієнтовані (рух

"зелених", спілка "Чорнобиль"); традиціоналістськи зумовлені (релігійні,

націо­нальні об'єднання);

8) за масштабами діяльності — міжнародні, внутрішньо­державні, локальні;

9) за ставленням до існуючого ладу — консервативні, ре­формістські,

революційні, контрреволюційні;

10) за ступенем і формою організації— стихійні й органі­зовані, слабкі й

високоорганізовані.

Широке розмаїття у цілях і завданнях громадських органі­зацій і рухів

визначає багатоваріантність їх функціональної спрямованості. Усі функції, які

вони виконують у суспільстві, можна поділити на дві основні групи: 1) щодо

забезпечення захисту інтересів своїх членів; 2) щодо системи влади в

дер­жаві, розвитку суспільства в цілому.

З першої групи функцій слід виділити захисну й допоміжну. Громадські

організації та рухи захищають своїх членів від державних структур, що важливо

для пост-тоталітарних держав колишнього СРСР, де законотворчий демократич­ний

процес перебуває у стадії формування й де існує нега­тивна стала тенденція

невиконання законів, неповажного ставлення до особистості у державних

структурах. Допоміжна функція виявляється у наданні членам громадських

організацій та рухів через власні структури можливості ви­рішувати їхні

особисті проблеми. Однією з найпоширені­ших традиційних організацій, що

забезпечує виконання цієї функції у будь-якому демократичному суспільстві, є

проф­спілки. Роль останніх набуває в Україні дедалі більшого значення з

переходом від держави, відчуженої від населен­ня, до правової держави і

громадянського суспільства.

З другої групи функцій особливо значущі опозиційна і творча, які тісно

взаємозв'язані, хоча за певних умов діяль­ності громадських організацій та

рухів може скластися вра­ження про їх відносну незалежність. Досягнення

певної гар­монії між ними можливе лише за умови взаємопорозуміння між

державними органами та громадськими об'єднаннями.

Діяльність останніх є однією з найголовніших перешкод на шляху до надмірної

державної централізації, важливим чин­ником створення системи соціального

управління із зустріч­ним рухом "згори - донизу" - "знизу - вгору". Отже,

якщо держава дбатиме, аби діяльність громадських організацій і рухів

здійснювалась у межах правових норм, і водночас тур­буватиметься про те, щоб

заручитися їхньою підтримкою або нейтралітетом щодо політичних проблем,

громадські об'єднання сприятимуть державотворчому процесові. Тоді опозиційна

функція, яскраво виражена у революційні, не­стабільні періоди, поступово

витіснятиметься творчою.

Такий поділ функцій є досить умовним. Адже лише деяка частина громадських

організацій і рухів (віднесених до пер­шої групи) стоїть на позиціях "групового

егоїзму", ігнорує законні інтереси інших соціальних груп і суспільства в

ціло­му й іноді навіть "призводить до створення тупикових полі­тичних ситуацій,

до деградації і навіть розвалу політичної системи чи (або) найважливіших

компонентів її зовнішньо­го середовища"2. Решта громадських

об'єднань і рухів щодо політичної системи суспільства об'єднуються у виконанні

спільної для них функції тиску на офіційні інститути влади. Не претендуючи на

політичну владу, вони, однак, так чи інакше намагаються на неї впливати,

зокрема на прийняття політичних рішень. Названа функція є інтегративною для

громадських об'єднань. Якщо ж її диференціювати, то мож­на виділити цілу групу

функцій громадських організацій і рухів у політичній системі суспільства. На

думку сучасних білоруських політологів, вони можуть бути представлені таким

чином: політична соціалізація й мобілізація; агрегування й артикуляція

політичних інтересів; соціальна інте­грація; представництво соціальних

інтересів і зв'язок між іншими політичними інститутами та громадськістю;

ство­рення додаткових каналів політичної участі, котрі компен­сують їхні

недоліки на формально-інституціональному рівні;

моделювання нових політичних структур, пошук і випробу­вання нових,

нетрадиційних форм соціальних зв'язків.

Характерно, що саме на основі громадських організацій і рухів виникають і

розвиваються в сучасній політиці так звані групи тиску. Переслідуючи

неполітичні цілі, вони задля їх виконання активно займаються політикою і

справляють не­абиякий вплив на неї. Аналізуючи групи тиску, сучасний

французький політолог Жан-Марі Денкен запропонував два основні критерії їх

типології. По-перше, це природа відстою­ваних інтересів. Відповідно вчений

виділяє: групи, що захи­щають матеріальні інтереси; профспілки найманих

праців­ників; підприємницькі організації; комерційні і сільськогос­подарські

організації; групи за моральними інтересами; цер­кви; спеціалізовані

політичні організації; політичні клуби. По-друге, протилежність приватних і

публічних груп. До приватних груп Ж.-М. Денкен відніс підприємницькі

орга­нізації; групи за моральними інтересами; політичні клуби та ін.; до

публічних — групи громадян (наприклад, територіальні колективи); військові

групи (скажімо, представники фірм, що працюють на виконанні військових

замовлень) та ін.

Отже, групи тиску представляють досить широкий спектр організацій громадян.

Однак їх можна об'єднати загальним, прийнятим у сучасній політології

поняттям. Групи тиску — це громадські об'єднання, які прагнуть задоволення

влас­них інтересів шляхом впливу на органи державної влади або політичні

партії. Групи тиску мають у своєму арсеналі значну кількість засобів впливу

на тих, хто приймає полі­тичні рішення, і на громадську думку. До

найпоширеніших слід віднести різноманітні інформаційні впливи (підготовка

об'єктивної інформації для представників влади, відкрита і замаскована

пропаганда своїх цілей через засоби масової інформації); створення при

владних структурах консульта­тивних груп з компетентних спеціалістів; таємний

вплив (осо­бисті зв'язки, шантаж і т. ін.); насильство і тероризм

(по­літичного, ідеологічного характеру).

Наявність груп тиску в політичному житті, з одного боку, примножує кількість

опосередкованих політичних суб'єктів, розширюючи плюралізм, а з іншого — веде

до зрощування найсильніших груп тиску з партійними і бюрократичними

угрупованнями, посилення олігархічних і корпоративних тен­денцій.

Особливу небезпеку для будь-якої політичної системи являють різноманітні

мафіозні структури, що виникають внаслідок зрощування злочинного світу з

представниками влади і соціального управління. Вони, по-перше, підрива­ють

довір'я громадян до існуючих політичних інституцій, легальних засобів

реалізації суспільне значущих і особис­тих потреб, по-друге, готують грунт

для виникнення або реставрації тоталітаризму.

Отже, громадські об'єднання є важливою складовою полі­тичної системи й можуть

бути кваліфіковані як громадсько-політичні організації і рухи. Право на

громадські об'єднання як невід'ємне право людини й громадянина проголошене

За­гальною декларацією прав людини. В Україні згідно з Консти­туцією

громадяни мають право на свободу об'єднання у гро­мадські організації для

здійснення і захисту своїх прав і сво­бод та задоволення інтересів, за

винятком обмежень, встанов­лених законом. Усі об'єднання громадян рівні перед

законом. Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише у судовому

порядку.

Громадські організації і рухи на сучасному етапі суспіль­но-політичного

розвитку нашої держави є своєрідною спо­лучною ланкою між політичним і

громадянським суспільст­вом, між "низами" й "верхами". І саме в цьому полягає

їх стабілізуюча, інтегративна роль у суспільстві.