Научная Петербургская Академия

Міністерство освіти і науки України.

Кіровоградський Навчально-науковий Комплекс.

Кібернетико-технічний коледж.

Економічне відділення.

Курсова робота

З курсу “Розміщення продуктивних сил”

на тему :“Демографічні передумови РПС.”

Виконав студент групи Ф-21

Полтавський Є.В.

(підпис)

№ залікової книжки

Дата захисту

Оцінка

Перевірила викладач

Богданова О.П.

(підпис)

Кіровоград - 2003

ЗМІСТ

Вступ

1. Характеристика населення України

1.1 Природний приріст, народжуваність, смертність

1.2 Національний склад населення

1.3 Статево-вікова структура населення

1.4 Міське та сільське населення

1.5 Розміщення українців та національних меншин по адміністративним областям

Укрїни

2. Трудові ресурси України та їх структура

2.1 Трудові ресурси та їх структура

2.2 Трудовий потенціал

2.3 Відтворення трудового потенціалу

3. Проблеми і перспективи використання демографічного потенціалу

3.1 Зайнятість населення

3.2 Безробіття і ринок праці

3.3 Соціальний захист населення

3.4 Урбанізація та проблеми довкілля

Висновки

Вступ

Народонаселення - це сукупність індивідів, які відповідно

до біосоціальної сутності людини здійснюють власну життедіяльність у рамках

певного ладу, вступають між собою у суспільні відносини (економічні, політичні,

правові, сімейні, національні, культурні тощо). Залежно від вікової структури

населення люди виступають у ролі споживачів, виробників матеріальних і духовних

благ, а також виконують функцію відтворення людського роду. Найбільше значення

для соціально-економічного прогресу суспільства має населення у працездатному

віці. Цей вік встановлюється державою, а на його визначення впливають

національні, культурні, історичні тенденції.

Народонаселення разом з природними умовами і ресурсами та способом

виробництва матеріальних благ є основою матеріального життя суспільства.

Взаємодія людей за допомогою засобів виробництва, з одного боку, та

предметів праці — з іншого, забезпечує матеріальне виробництво. Населення

проживає у певному географічному середовищі і здійснює виробництво

матеріальних благ у відповідності з наявними природними ресурсами. Розвиток

народного господарства (економіки) будь-якої країни можливий лише за певної

чисельності населення, яке здійснює виробництво товарів і послуг, необхідних

для власного життя суспільства. Виробництво засобів існування та послуг

становить суть господарювання людей. Без цього існування суспільства

неможливе.

Взаємозв'язок і взаємодія між населенням і розвитком господарства — процес

історичний. Він змінюється і ускладнюється протягом усього історичного

розвитку людства. На початку розвитку суспільства населення забезпечувало

свою життєдіяльність за рахунок дарів природи, а також за допомогою

рибальства та мисливства. На наступних етапах розвитку тип господарства

змінився, і замість присвоєння природних засобів існування треба було

розвивати відтворювальне господарство. Спочатку це було землеробство і

тваринництво. Розвиток цих галузей викликав необхідність виробництва певних

засобів праці, що привело до виникнення нового прошарку людей — ремісників.

Виробництво засобів праці і спеціалізація регіонів на виробництві різних

продуктів відповідно до наявних природних умов і ресурсів зумовили розвиток

торгівлі як наступного сектора господарювання.

Зазначені вище сектори господарювання характеризують початковий етап

розвитку суспільства. В наступні періоди історичного розвитку людство значно

ускладнило суспільні відносини. Воно пройшло стадії від доіндустріального

суспільства до індустріального та постіндустріального. Сьогодні домінує

інформаційна стадія розвитку суспільства, коли наука і розробка нових

технологій стають основними сферами діяльності людей.

Таким чином, людина є, з одного боку, активною продуктивною силою, що своєю

трудовою діяльністю забезпечує виробництво матеріальних засобів свого

існування та надання необхідних їй послуг, а з іншого, — вона є. споживачем

продуктів праці, які забезпечують її життєдіяльність. Як бачимо, населення і

економіка являють собою певну єдність: людські потреби зумовлюють появу нових

виробництв та послуг, а останні, в свою чергу, впливають відповідним чином на

людей. Виходячи з того, що людина є основним творцем суспільного багатства,

можна стверджувати, що чисельність населення та кваліфікація його

працездатної частини є фактором, який обумовлює можливості економічного

розвитку.

Зайнята в суспільному виробництві частина населення є найбільш активною

продуктивною силою суспільства, бо саме вона бере активну участь у створенні

матеріальних цінностей. Частина матеріальних цінностей іде на споживання, а

частина — на розвиток виробництва. Але розвиток виробництва не є самоціллю,

його роль полягає у тому, щоб забезпечити потреби суспільства, підняти

життєвий рівень населення. Таким чином, зміни в чисельності населення

позначаються як на споживчому попиті в цілому, так і на його структурі.

Населення виступає одночасно і як споживач, і як виробник матеріальних благ

та послуг. Населення не існує поза економікою, як і економіка не

функціонуватиме без населення.

При плануванні розвитку і розміщення виробництва та окремих галузей

народного господарства практичне значення мають чисельність наявних трудових

ресурсів та джерела їх поповнення. Але для ефективного функціонування

народного господарства з постійним зростанням продуктивності праці

недостатньо кількісного виміру трудових ресурсів. Не менш важливим є їх

якісна характеристика: рівень освіти, професійно-кваліфікаційна підготовка,

фізичний стан та ін. Для функціонування різних галузей народного

господарства потрібні трудові ресурси лише певної якості, в тому числі і

певної статі. Існує цілий ряд галузей, де більш доцільним є використання

праці чоловіків, а в інших — переважно жінок.

Але тісний зв'язок населення з економікою має місце не лише на стадії

виробництва. Не менш тісним є їх зв'язок і на стадії споживання. Тут

насамперед слід звернути увагу на те, що демографічна структура населення

впливає на масштаби виробництва, структуру і якість товарів, призначених для

споживання.

Споживання як важлива форма людської життєдіяльності також має різноманітний

вплив на структуру, функціонування і розміщення всіх галузей народного

господарства. Основні характеристики відтворення населення впливають в першу

чергу на розміщення і рівень розвитку тих галузей, які виробляють продукцію

щоденного попиту, і насамперед продукти харчування. Потреби людей

обумовлюють і розвиток галузей соціальної інфраструктури та сфери послуг.

Усі види людської діяльності — виробництво, споживання матеріальних благ та

послуг, відтворення нових поколінь є, з одного боку, явищами соціального

життя, що пов'язані з розвитком народного господарства, а з другого, — це є

процеси власне життєдіяльності людей. Тому таким складним, взаємообумовленим

і нерозривним є зв'язок між населенням і розвитком територіальної

організації народного господарства. Лише на цій основі можлива побудова

соціальне спрямованої ринкової економіки в суспільстві, де людина є творцем

матеріальних і духовних благ. Метою розвитку економіки має бути забезпечення

фізичного, духовного та інтелектуального розвитку нинішніх поколінь та

кількісного і якісного відтворення прийдешніх.

Характерною рисою світових демографічних процесів в останні століття є те,що

між зростанням виробництва, поліпшенням життевого рівня і зростанням

населення існує тісний взаємозв'язок. Так, протягом останніх 300 років

відбувалось одночасне зростання виробництва на душу населення і приріст

останього.

Надзвичайно низькими темпами здійснювався приріст населення в Україні. Так,

за 1940-2000 р.р. кількість жителів нашої держави збільшилась лише на 25%, а

загальний приріст населення у колишньому СРСР за ці роки становив 47,7%.

Для світового в останні три століття характерною особливістю є процес

інтенсивного посилення міграційних процесів, швидка урбанізація. Згідно з

прогнозами, у 2025 р. частка міського населення в світі становитеме 60%. В

Україні за 1940-1992 р.р. частка міських жителів зросла майже в 3 рази і

становила близько 70%.

Зростання населення перебуває у взаємодії з іншими показниками людської

цивілізації, зокрема із станом навколишнього середовища, обсягом природних

ресурсів, кількістю сільськогосподарських угідь тощо. Зокрема, швидке

зростання населення планети при наявному рівні забруднення навколишнього

середовища, великій густоті заселення у тій чи іншій країні та через інші

фактори загрожує людській цивілізації. Усвідомлення цього змусило уряди

деяких країн в останні десятиріччя проводити активну демографічну політику.

Важливу роль у формуванні демографічної ситуації відіграє статево-вікова

структура населення. В Україні у цій структурі переважають жінки. Зараз в

Україні 54% жінок і 46% чоловіків. Перевага жінок над чоловіками починається,

в середньому, з 25 років.

Україна характеризується відносно високим середнім віком населення.

Спостерігається процес неухильниго старіння не тільки серед жінок, середня

тривалість життя яких значно вища, а й серед чоловіків.

Негативні демографічні процеси, які відбуваються в останні роки, проявляються

і в несприятливих показниках демографічного навантаження населення

працездатного віку. Наприклад, на 1 січня 1991р. у розрахунку на 1000 людей

працездатного віку припадало 791 чоловік непрацездатного віку (в середньому).

Важливе значення надається показникам співвідношення кількості дітей на 1000

чоловік, кількості осіб пенсійного віку на кожних 1000 працездатних тому, що

кожному з них відводиться неоднакова роль у демографічних процесах,

насамперед у природному відтворенні населення.

1. Характеристика населення

1.1 Природний приріст, народжуваність, смертність.

Чисельність населення найбільше впливає на формування контингенту трудових

ресурсів і потенціалу внутрішнього ринку країни або регіону.

Аналізуючи демографічні передумови РПС, треба враховувати чисельність регіону

на даний момент і його динаміку в часі. Навіть власник невеличкого

підприємства побутового обслуговування повинен бодай у загальних рисах знати

динаміку чисельності населення мікрорайону, щоб планувати свою діяльність.

Динаміка природного приросту населення залежить від рівнів народжуваності й

смертності. Приріст населеня – це різниця між кількістю

народжених і померлих за певний період. Щоб дані про народжуваність, смертність

і природний приріст населення можна було співставити за різними регіонами, їх

розраховують на 1000 душ і отримують відповідні коефіцієнти (вони називаються

загальними).

Коефіцієнти природногоруху обчислюють у проміле(‰). Народжуваність -

найдинамічніший складник, бо саме вона впливає на зміну природного приросту

населення.

Щоб забеспечити хоча б просте відтворення населення (нульовий приріст), треба

аби сумарний коефіцієнт становив 2,6. У країнах з високою смертністю він

повинен бути вищий, у країнах з низькоюсмертністю він понижується. В Україні

він дорівнює 2,12; саме стільки дітей має (у середньому) народити жінка

протягом життя, щоб у країні забеспечувалось просте відтворення.

*Найвищі показники народжуваності у країнах, що розвиваються, особливо в

Африці: Кенія – 8,00; Йорданія –7,4; Сенегал – 7,2; Мексика – 6,2. Найнижчі

показники притаманні Європі: Угорщина – 1,8; Австрія – 1,4; ФРН – 1,3.

Другою складовою частиною динаміки природного приросту є смертність. За

минуле сторіччя показник смертності у цілому в світі знизилася, особливо у

країнах, розвиваються. Однак протягом останніх десятиріч у високорозвинуних

країнах світу він почав зростати. У цих країнах він нерідко вищій, ніж у

країнах, що розвиваються.

Рівень смертності населення безпосередньо впливає на середню тривалість життя.

Показнки нарожуванності та смертності визначають динаміку природного приросту

населення. Коефіцієнт пиродного приросту в світі досяг максимуму (20,6‰) у

другій половині шістедесятих років. Потім він почав знижуватись і наприкінці

вісімдесятих років становив вже 16,1‰.

Найнижчі показники приросту властиві європейським країнам. У деяких країнах

показник від’ємний. В 1996 році коефіцієнт приросту для України становив

–6,1‰.

Найвищі показники приросту спостерігаються у країнах Африки й Близького

Сходу, перевищуючи де-не-де 35-40‰.*

* Ковалевський,Михайлюк, Семенов “Розміщення продуктивних сил”// “Знання”-

1998р – с.111-114.

1.2 Національний склад населення України.

Україна – одна з найбільших країн Европи, яка за чисельністю посідає шосте

місце на континенті. Її населення становило майже п'яту частину всіх жителів

колишнього СРСР – 51,7 млн. осіб.

Населення України різноманітне за своїм етнічним складом. Крім українців,

значний відсоток становлять інші східнослов'янськінароди (росіяни і

білоруси), а токож євреї, поляки, чехи, словаки. Зінших етнічних груп

найчисельніші романомовні народи (молдавани, румуни), греки, угорці, а токож

татари, гагаузи. За даними всеукраїнського перепису населення 2000 р. В

Україні налічувалося українців - 78%, росіян – 20%, євреїв – 1%, інших

національностей (таких як поляки, угорці, молдавани, болгари, греки, татари,

грузини, армяни, румуни) – 1%.

(Україна.Закон України про національні меншини //

Відродження.–1993.–№1.–с.77-78.)

Українці.

Українці – основне населення держави, один з найбільших народів Еропи, другий

за чисельністю слов'янський народ.

Із 44,2 млн. українців, які проживали у 2000р. на території колишнього СРСР,

на Україну припадає основна маса – 37,4 млн., або 84,8%. За останні

десятиліття чисельність українців у країні зросла на 930 тис., хоча їхня

частка серед усіх жителів дещо знизилася, що пояснюється значною мірою,

зниженням їх природного приросту.

Чисельне співвідношення між населенням основного етнічного масиву і їх

діаспорних утворень постійно змінюється. Так, від 1719 до 2000 р. питома вага

українців у сучасних межах країни зменшилась з 85,6% до 81,0%, а в країнах

Зарубіжної Европи– з 6,6% до 1,1%.

Нині, як і раніше, більшість українців мешкає в межах основного етнічного

масиву.

Помітно зменшилося співвідношення між сільським та міським населенням,

зокрема у зв'язку з перетворенням окремих сільських пунктів у селища міського

типу або об'єднання їх з містами.

На чисельність сільського населення особливо вплинуло падіння його

природнього приросту. Воно негативно вплинуло не лише на стан економічного і

соціально-політичного розвитку України, а й на генофонд її народу, оскільки

село було й залишається джерелом збереження і відтворення українського

етносу.

За даними перепису 2000р. в Україні вільно володіє українською мовою 88% її

жителів, для 32,8 млн. чол. вона є рідною; 7 млн. жителів республіки

визначають українську другою мовою, якою вони вільно володіють. Таким чином,

рівень мовної українізації становить 88%.

Росіяни.

Друге місце за чисельністю в Україні займають росіяни – 20%, або 9,740,000

чол. У міських поселеннях жило 29,0% усього міського населення, в сільських

населенних пунктах – 8,2% усього сільського населення. Чисельність росіян у

4,2 раза перевищує чисельність представників усіх більше ніж 100 національних

меншин, які проживають в Україні. Українці перевищують чисельність росіян у

3,2 раза і цей розрив поступово скорочується. Фактично росіяни перетворюються

у другу за чисельністю та соціально-політичним і національно-культурним

значенням націю, роль якої упродовж радянських років неухильно зростала.

Говорячи про чисельність росіян в Ураїні, треба насамперед зазначити, що вона

впродовж останього століття тут неухильно зростала.

Високий приплив в Україну етнічних росіян не можна оцінювати позитивно

насамперед з точки зору національних інтересів Росії, потреб її народу.

Білоруси.

*Білоруси разом з росіянами і українцями належать до східних слов'ян.

Загальна чисельність білорусів Україні становить 440 тис. чол. (2000р.), 0,9%

населення республіки. Причому кількість білорусів поступово зростає. В

довоєнний час на сучасній території їх нараховувалося 143 тис., в 1959р.–191

тис.,1970р.–386 тис., 1979р.–406 тис.

У 2000р. в міських поселеннях України проживало 349 тис. білорусів, у

сільських 91тис. Частка білорусів серед республіки дорівнювала 1,0%, серед

сільського–0,5%.*

За кількістю білоруси посідають зараз трете місце серед етнічних спільнот

України.

За показниками рівня освіти білоруська етнічна група на сьогодні займає

четверте місце серед інших національностей.

За кількістю зайнятих розумовою працею білоруси поступаються лише евреям та

росіянам. Ця кількість становить 31,6%.

Пропорції керівників та управлінців у білорусів є дещо нижчими, ніж в

українців, а також у росіян, і, особливо, у євреїв.

Згідно соціологічних досліджень, білоруська етнічна група за основними

соціально-демографічними параметрами адекватно репрезентувала населення

України.

*Ворона В., Рудницька Т., Бокач В. Білоруси в Україні //

Віче.–1995.–№8.–с.104-112.

Інші національності.

Серед інших націнальностей, які мешкають на території України, найчисельнішу

групу представляють євреї. Згідно перепису 2000р. в Україні налічується 487

тис. чол. Становлять переважно міське населення. В Україні жило (2000р.)

35,3% усіх євреїв колишнього СРСР. За наведеним показником республіці

належить друге місце після Росії. Вага євреїв у загальній чисельності

населення України скоротилася за 1959-2000 роки з 2,0% до 0,9%. У2000р. їх

число порівняно з 1979р. зменшилося на 76,9%.

Загальна чисельність єврейського населення в світі–понад 14 млн. чол. Таким

чином, в Україні проживало в 2000р. близько 3,5% євреїв світу.

*"Найчисельніша в Україні етнічна група тюркського походження – кримські

татари – на середину 90-х років нараховувала близько 250 тис. чоловік.

Репатріаційний потенціал, за деякими підрахунками цього депортованого

сталінським режимом становить приблизно 400 тис. чоловік."

*Шкляр л. Кримські татари //Час.-1997.-№39.-с.4.

*У межах колишнього СРСР, за даними перепису 1989 року, проживали більш як 2

млн. радянських німців (так їх названо в його матеріалах). З цієї

кількості лише 39 тис. чоловік у 2000р. мешкало в Україні. Зараз цілком реально

припустити, що враховуючи досить масову еміграцію до Німеччини, кількість

німців в Україні зменшується.*

*Дмітрієнко М., Табачник Д., Чирок Б., Німці в Україні, історія і сучасність

// Віче.- 1992.-№8.- с.135-147.

*Серед інших національностей в Україні проживає 300 тис. молдаван, 100

тис. румун, 98,6 тис. греків, 86,9 тис. татар (головним чином поволжські), 32

тис. гагаузів, 200 тис. угорців. *

Україна належить до тих країн світу, котра має чи не найстрокатішу в

етнічному плані палітру населення – сьогодні на її території мешкають

представники понад 127 етносів.

*Попеску І. Людина в державі і гармонія права. Нац. меншини у новій

Конституції та перспективи їх розвитку // Голос України.- 1996.- 3.12.-с.7

1.3 Статево-вікова структура населення

Статево-вікова структура населення є одним з важливих демографічних

показників. Він дозволяє зробити певні висновки щодо демографічних тенденцій

та визначити можливі зміни динаміки чисельності населення в майбутньому. Сама

ж статево-вікова структура населення є результатом особливостей

народжуваності і смертності населення в конкретних історичних умовах

відтворення.

Аналіз статистичних матеріалів свідчить про те, що в Україні спостерігається

постійне переважання жінок в загальній чисельності її населення. При цьому

абсолютна перевага жінок дещо зростає, хоч відносні показники свідчать про

незначне вирівнювання співвідношень між чисельністю чоловіків і жінок.

Перевага чисельності жінок над чоловіками пояснюється насамперед нижчою

смертністю жінок, з одного боку, та війнами, міграцією за межі держави, що

найбільше впливає на чисельність чоловіків, — з другого. Наприклад, якщо

коефіцієнт смертності жінок у віці 40-50 років становив в останні роки

4,8—6,6 осіб на тисячу населення цього віку, то чоловіків — відповідно

13,1—19,5 осіб. Наявну структуру населення України можна вважати

несприятливою з точки зору тенденцій шлюбності та природного відтворення

населення. Так, у віковій групі до 25 років включно чисельність чоловіків

була більшою, ніж жінок; у віковій групі понад 26 років чисельна перевага —

на боці жінок. І ця перевага збільшується з кожною віковою групою. Серед

міських жителів чисельна перевага настає вже з 17 років, а в сільській

місцевості — після 40 років.

Важливу роль у природному відтворенні населення та визначенні демографічної

бази трудових ресурсів відіграє характер вікової структури населення.

Характерною особливістю сучасної вікової структури населення України є

зниження частки дітей в загальній чисельності населення. Це свідчить про те,

що в Україні на сучасному етапі її соціально-економічного розвитку склався

звужений тип відтворення населення. Причому сільське населення, судячи з

його вікової структури, має менші можливості порівняно з міським щодо

активізації відтворення нових поколінь.

Важливим фактором подальшого економічного і соціального розвитку країни є

співвідношення між основними віковими групами населення — допрацездатного,

працездатного та старшого за працездатний. Аналіз вікової структури населення

України за останні десятиліття показує істотне зменшення як чисельності, так

і питомої ваги дітей у віці до 16 років у загальній чисельності населення

країни. Дещо зменшується чисельність і питома вага осіб працездатного віку

(чоловіків у віці 16—59 років і жінок — 16—54 роки). Чисельність населення

України у віці, старшому за працездатний, щорічно зростає. Зменшення питомої

ваги дітей та осіб працездатного віку при одночасному зростанні населення у

віці, старшому за працездатний, свідчить про постаріння населення країни.

При збереженні сучасних тенденцій народжуваності і смертності у майбутньому

цілком можливе подальше збільшення питомої ваги осіб похилого віку і

відповідно — загальне постаріння населення України.

Аналіз регіональних особливостей статево-вікової структури населення України

показує, що найбільша диспропорція у бік чисельної переваги жінок та

загального постаріння населення характерна для Подільських та центральних

областей України. Найбільш сприятлива статево-вікова структура населення у

західних областях: Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській

та Рівненській.

Дослідження регіональних особливостей вікової структури населення дуже

важливе, оскільки воно дає змогу глибше оцінити зміни в демографічній

ситуації, визначити особливості формування трудових ресурсів у регіонах.

Таким чином, територіальні особливості вікової та статевої структури

населення є результатом відмінностей природного відтворення населення та

його міграції.

1.4 Міське та сільське населення

Зміни в динаміці загальної чисельності населення визначаються змінами у

розміщенні міського і сільського населення. Розміщення міського і сільського

населення має істотний вплив на раціональне розміщення та оптимальний

розвиток продуктивних сил.

Якщо на початку століття в Україні переважало сільське населення — близько

82% всього населення, то нині майже 68% її населення мешкає в міській

місцевості. Аналіз статистичних даних свідчить, що міське населення протягом

значного історичного періоду мало стійку тенденцію до зростання. Лише за

період 1979-1998 pp. його приріст складав 3,5 млн. чол., або 11,4%. За цей

період зросла і питома вага міського населення — з 60,8% в 1979р. до 67,8% —в

1998р.

Показник питомої ваги міських жителів має суттєві територіальні відмінності

— від 38,5% в Закарпатській області до 90,1% в Донецькій. Аналіз даних

показує, що лише в 6 областях країни переважає сільське населення, а в решті

регіональних одиниць частка міського населення становить понад половину

населення. Такі особливості територіальної концентрації населення та наявні

відмінності соціально-економічного, екологічного та політичного розвитку

обумовили і своєрідність зрушень в загальній чисельності населення України

та її регіонів. Так, протягом останніх десятиліть динаміка чисельності

міського населення змінювалася: якщо в міжпереписний період 1979—1989 pp.

зростання міського населення було більш інтенсивним, то надалі воно поступово

скорочувалося. З 1994 року приріст міського населення України змінився на

його скорочення. За 1994—1998 pp. міське населення країни скоротилося на 1,4

млн. чоловік.

Міське населення України проживає у різних типах поселень: малих містах (з

населенням до 50 тис. жителів), середніх (50— 100 тис. жителів), великих

(100—250 тис. жителів), крупних (250— 500 тис. жителів) та найкрупніших

(понад 500 тис. жителів), а також у селищах міського типу.

На 1 січня 1999р. в Україні нараховувалося 448 міст, в т. ч. 169 обласного

підпорядкування, 897 селищ міського типу та понад 28775 сіл. У міських

поселеннях, які становлять менш ніж 5% всіх населених пунктів України,

зосереджено більш як 2/3 населення країни. В цілому міста становлять лише

третину міських поселень України, але в них проживає близько 90% всього

міського населення. При цьому основна його частина припадає на крупні і

найкрупніші міста.

В селищах міського типу з людністю понад 20 тис. чол. проживає лише 2%

населення, а решта населення проживає у поселеннях до 20 тис. чоловік.

Сільське населення України становило на початок 1999р. 16124,0 тис. чоловік.

Така його чисельність та динаміка — це результат неоднозначних за характером

процесів розселення людей протягом значного історичного періоду.

Найбільш суттєвим фактором формування чисельності сільського населення є

соціально-економічні умови, що складалися в Україні у певні періоди її

історичного розвитку.

Оскільки основною економічною базою господарського розвитку сільської

місцевості є сільськогосподарське виробництво, то в залежності від специфіки

цього виробництва в певних природних і соціально-економічних умовах

здійснювалося відтворення загальної чисельності населення і особливо його

працездатної частини, а також розміщення по території певних населених

пунктів.

Як чисельність сільського населення, так і кількість сільських населених

пунктів не є постійною величиною. Аналіз статистичних даних за значний

період часу дав змогу встановити довгострокову і стабільну тенденцію —

постійне зменшення загальної чисельності сільського населення України. Так,

лише за 1979— 1985 pp. чисельність сільських жителів в країні зменшилась на

2,6млн. чоловік, або на 13,5%, а за 1986—1998рр. — ще на 1,2 млн. чоловік.

Зазначена динаміка чисельності сільського населення має значні територіальні

відмінності. Так, якщо за 1979—1998рр. чисельність сільських жителів

Автономної Республіки Крим, Закарпатської і Херсонської областей зросла, то в

решті областей країни відбулося скорочення чисельності сільського населення.

При цьому найбільший приріст сільського населення був характерним для

Автономної Республіки Крим. Найбільше скорочення сільського населення

(майже на третину) відбулося у Вінницькій, Чернігівській, Хмельницькій,

Житомирській та Сумській областях. Таким чином, розміщення населення по

території та особливості його зосередження в різних типах поселень обумовлені

специфікою соціально-економічного розвитку країни, конкретними зрушеннями в

економічній і соціальній сферах, а також у територіальній структурі і

організації народного господарства, особливо галузей матеріального

виробництва.

1.5 Розміщення українців та національних меншин по адміністративних областях

України.

Останіми роками в науковій та науково-популярній літературі значна увага

приділяється проблемам розселення українців поза межами своєї держави.

Особливе місце серед цих видань займає атлас "Українці. Східна діаспора"

(1993р.), де наочно проілюстровані складні процеси розселення українців у

межах колишньої Російської імперії, а пізніше Радянського Союзу.

Значно менше приділяється уваги проблемам розселення українців у межах своєї

держави. Проілюструвати нинішній стан розселення українців в Україні якраз і

покликана карта, складена на основі даних останього перепису населення в

1989р. (Дивитись Додаток № 2).

В Україні проживає понад 37,4 млн. осіб української національності.

Українці розселені досить нерівномірно по території країни. Найбільша їх

кількість в Київській (9,6% від загальної чисельності), Дніпропетровській

(7,4%), Донецькій (7,2%), Львівській (6,6%), Харківській (5,3%) областях.

Така ситуація в цілому відповідає загальній тенденції розселення населення

України і зумовлена головним чином високим рівнем урбанізованності та

розвитку промисловості в вищезгаданих областях.

Більшість українців в Україні – це міські жителі (58,9%). Міжобласні відміни

цього показника для українців зумовлюється диференціацією рівня

урбанізованності областей.

Найбільша частка українців у загальній чисельності населення в західних

областях країни, особливо в Тернопільській (96,8%), Івано-Франківській

(95,0%), Волинській (94,6%), Рівненській (93,3%) областях. Найнижча частка

українців у загальній чисельності населення спостерігається на Сході та

Півдні країни: Крим-25,8%, Донецька область–50,7%, Луганська–51,9%,

Одеська–54,6%. (Див. додаток №1).

Багатолітне перебування України у складі Російської Імперії і Радянського

Союзу супроводжувалось витісненням українських духовних цінностей, культурних

традицій та мови. Це призвело до катастрофічного падіння національної

свідомості українців, що проявилось у першу чергу в невизнанні української

мови за рідну. Якщо в цілому по Україні 12,3% українців не вважає рідною

українську мову, то в Криму ця цифра складає 47,4%, в Дніпропетровській

області–40,4%, Луганській–33,7%, Одеській–25,85% і т. ін.(Див. Додаток

№1,2).В десятки разів цей показник нижчий у центральних і особливо в західних

областях України.

У більшості областей (за винятком Закарпатської та Чернівецької), росіяни

складають після українців другу за чисельністю групу населення, а в Республіці

Крим – національну більшість (67,0%). Далі за питомою вагою росіян в загальній

чисельності населення йдуть Луганська (45,0 %), Донецька (44,0 %), Харківська

(33,0 %), Запорізька (32,0 %), Одеська (27,0 %), Дніпропетровська (24,0 %)

області. Росіяни становлять 21 % населення Київа.

В Закарпатській та Чернівецькій областях росіяни складають четверту по

чисельності національну групу (після угорців(100317 чол.) та молдаван(84519

чол)).

Практично всі населені пункти України, де здавна проживали білоруси,

мають змішаний етнічний склад.

Нині білоруси розселені досить рівномірно по всій території України. Для них

характерним є, як правило, дисперсне розселення в усіх без винятку областях,

причому на кожну з областей припадає по 3-4 % украйнських білорусів.

Білоруси живуть переважно в трьох районах – на Донбасі, в південних та

східних областях. Найбільшу їх частку статистика фіксує в Донецькій області,

де проживає 17,5 % усіх білорусів України, (в цілому на Донбасі – 25,0 %), в

Луганській – 7% % (33,5 тис.). Далі йдуть південні області і Кримська (49,5

тис. ;11,4 %), Одеська (21,2 тис., 4,8 %), Миколаївська (14,5 тис., 3,3 %),

Херсонська (12,6 тис. 2,9%).

Виділяються також придніпровська, центральна і східна частини України і

Дніпропетровська (49,5 тис., 11,3 %), Запорізька (18,4 тис., 5,2 5),

Харківська (22,9 тис., 5,2%), Полтавська (9,5 тис.,2,2%), Кіровоградська (9,6

тис.,2,2%), м. Київ (12,1 тис.,2,8%), Житомирська (8,4 тис.,1,9%), Сумська

(6,4 тис.,1,5%), Черкаська (6,3 тис.,1,4%), Волинська (5,2 тис.,1,2%).

Переважна більшість білоруського населення нашої держави є жителями міст.

Найбільш городян-білорусів відмічається в Донеіькій (93,7%) і Луганській

(92,9%) областях.Тільки в одній області–Рівненській–сільські жителі серед

білорусівстановлюють більшість (68,6%). Значна частина білорусів, які

мешкають у сільській місцевості, спостерігається у Кіровоградській,

Миколаївській та Полтавській областях.

Найбільше євреїв зосереджено в м. Києві (100584 чол. 20,7%), Одеській (69105

чол. 14,2%), Дніпропетровській (50095 чол. 10,3%), Харківській (48921 чол.

10,1%), Донецькій (28135 чол. 5,8%), Вінницькій (26200 чол. 5,4%),

Житомирській (21749 чол. 4,5%), в Криму (17731 чол. 3,6%), Чернівецькій

(16469 чол. 3,4%), Запорізькій (14361 чол. 3,0%), Львівській (14240 чол.

2,9%), Миколаївській (11910 чол. 2,4%), Хмельницькій (10243 чол. 2,1%),

Луганській (8230 чол. 1,7%), Херсонській (7370 чол. 1,5%), Київській (7001

чол. 1,4%), Полтавській (6668 чол. 1,4%), Черкаській (6505 чол. 1,3%).

Близько 97% євреїв, що мешкають в Україні – міські жителі.

Певна частина німецького населення України продовжує мешкати компактними

групами в місцях традиційного проживання (як правило, регіони Донбасу,

Приазов'я, Північного Причерномор'я, Одещини, Миколаївщини). З 37849 чол. німці

розселені в таких областях: Дніпропетровська (16,9%), Донецька (16,7%), Одеська

(9,4%), Закарпатська (9,2%), Крим (6,2%), Запорізька (6,2%), Луганська (5,2%),

Харківська (3,9%), Херсонська (3,8%), Миколаївська (3,6%), Житомирська (2,4%),

м. Київ (2,1%), Київська (1,3%), Кіровоградська (1,8%), Львівська (1,7%),

Черкаська (1,3%), Вінницька (0,8%), Чернігівська (0,8%), Рівненська (0,7%),

Хмельницька (0,7%).

Таким чином, понад 50% усього німецького населення України мешкає на півдні

– в Причерномор'ї та Приазов'ї.

Молдавани є переважно сільськими жителями. Перше місце за чисельністю

молдаван належить Одеській області (144534 чол. 44,5% усіх молдаван України).

На другому місці йде Чернігівська область (84519 чол. 26%), далі–Миколаївська

(16673 чол. 5,2%), Донецька (13332 чол. 4,1%), Дніпропетровська (6636 чол. 2%),

Крим (6609 чол. 2%), Луганська (5785 чол. 1,8%), Херсонська (5618 чол. 1,7%),

Харківська (3746 чол. 1,0%), Запорізька (3428 чол. 1,1%), Вінницька (3377 чол.

1,0%), м. Київ (3186 чол. 1,0%), Полтавська (2737 чол. 0,8%).

Болгари мешкають тепер в Одеській (70,9%), Запорізькій (14,8%), Донецькій

(3,1%), Миколаївській (3,0%), Кіровоградській(1,3%), Дніпропетровській(1,3%),

Луганській (1,1%) областях.

Основним районом поселення угорців в Україні є Закарпаття. Тут

зосереджено понад 95% всіх угорців. Це переважно сільські жителі.

Майже всі румуни (96%) досить компактно мешкають в Чернівецькій та

Закарпатській областях. Це переважно сільські жителі.

Греки переважно мешкають у Донецькій області (84,9%). Невелика їх

кількість розміщена в Криму (2,8%), Запоріжській (2,2%), Одеській (1,8%),

Дніпропетровській (1,6%), Луганській (1,5%) областях.

Поляки переважно розселені в західній частині України– на Житомирщині

(31,7%), Хмельничичині (16,7%), Львівщині (12,3%), у Києві (4,8%), на

Вінниччині (3,1%), Донеччині (3,1%), Тернопільщені (3,1%), у Криму (2,8%), на

Одещині (2,5%).

Кримські татари переважно мешкають в Криму та Херсонській області.

Гагаузи мешкають в Одеській, а токож частково в Миколаївській, Донецькій

областях.ю Криму, Луганській і Дніпровській областях.

Чехи в основному мешкають на Волині, а також у Львівській та Вінницькій

областях.

Більшість словаків розселена в Закарпатті. Переважно в Криму мешкають кримчаки.

2. Трудові ресурси та їх структура

2.1 Трудові ресурси та їх структура

Трудові ресурси — це частина населення України, яка має

необхідний фізичний розвиток, здоров'я, освіту, професійні знання та

кваліфікацію для заняття суспільне корисною працею. Трудові ресурси вважаються

головною продуктивною силою суспільства. Чисельний склад трудових ресурсів

залежить від природного приросту, статево-вікової структури, а також міграції

населення.

До трудових ресурсів в Україні, як і в більшості країн світу, відносять

працездатне населення у працездатному віці. Для чоловіків тривалість

працездатного віку становить 44 роки (від 16 до 59 включно), а для жінок — 39

років (від 16 до 54 років включно). Це основна частина трудових ресурсів

України, яка становить більш як 95% всіх її трудових ресурсів. Крім того, до

трудових ресурсів відносять зайнятих у суспільному виробництві підлітків до

16 років та осіб пенсійного віку (без інвалідів 1 та II групи, а також

непрацюючих осіб, які одержують пенсію на пільгових умовах).

Чисельність трудових ресурсів — показник динамічний, він постійно змінюється

залежно від багатьох факторів: демографічних, соціальних та економічних.

Усі зайняті трудові ресурси розподіляються за різними видами зайнятості:

зайняті в суспільному виробництві (зайняті на державних та кооперативних

підприємствах та в організаціях); зайняті в домашньому та особистому

підсобному сільському господарстві та зайняті індивідуальною трудовою

діяльністю; зайняті на навчанні з відривом від виробництва; зайняті у сфері

військової діяльності (військовослужбовці). Окрему групу становлять

безробітні. Все зайняте у народному господарстві населення розподіляється

між галузями матеріального виробництва та невиробничої сфери.

До зайнятих у галузях матеріального виробництва відносять усіх робітників і

службовців, які працюють у промисловості, сільському, лісовому та рибному

господарстві, на транспорті і зв'язку (в частині обслуговування виробничих

галузей), а також на будівництві; зайняті в торгівлі і громадському

харчуванні, на здачі предметів на прокат, у посередницькій та комерційній

діяльності, у збуті і матеріально-технічному постачанні, в інформаційно-

обчислювальному обслуговуванні, в операціях з нерухомим майном; зайняті

розвідкою надр, в геодезичній та гідрометеорологічній службі та інших

галузях матеріального виробництва.

До зайнятих у невиробничих галузях відносять працюючих у житлово-комунальному

господарстві і невиробничих видах побутового обслуговування, охороні

здоров'я, фізичній культурі і соціальному забезпеченні, народній освіті,

культурі та мистецтві, науці та науковому обслуговуванні, на транспорті і

зв'язку (в частині обслуговування населення і невиробничих галузей),

фінансуванні, кредитуванні та страхуванні, в апараті органів державного та

господарського управління, органах управління кооперативних та громадських

організацій.

Підприємства і організації матеріального виробництва і невиробничої сфери

можуть мати різну форму власності (державну, колективну, індивідуальну та

приватну). Структура зайнятості наводиться в балансі трудових ресурсів, який

складається на кожний рік у середньорічному обчисленні.

2.2 Трудовий потенціал України.

Населення України, здавалось би, добре вивчене. В науково-популярній,

науковій та довідковій літературі доситьшироко висвітлена його чисельність,

віково-статева структура, трудові ресурси, міграції, міське і сільське

розселення та інше.

В усі часи економісти різних поглядів, шкіл і напрямів визнавали, що праця є

одним із найголовніших факторів економічного розвитку. Недвозначно на це

натякає християнська заповідь: "в поті лиця твого будеш їсти свій хліб"

. Носієм, персоніфікатором праці є людина, вона - суб'єкт

господарства, репрезентант трудового потенціалу держави і нації. У цьому

контексті при з'ясуванні економічних проблем, стану і перспектив економічного

зростання особливого значення набуває аналіз трудового потенціалу, який, хоч і

привертає увагу щораз більшого числа економістів, не має досі однозначного

визначення в літературі. Та вже сама спроба такого визначення свідчить про

новаторські пошуки в економічній науці, яка не задовольняється традиційним

понятійним апаратом. Перші спроби застосування нових понять були зроблені

економістами західних країн. Ще в 50-х роках вони почали використовувати

терміни "людський фактор", "людський капітал" і т.п.

Проте майже у всіх опублікованих раніше працях Україна, розглядалася як

складова і невід'ємна частина колишнього Радянського Союзу, а праці з

територіальних проблем міжнаціональних відносин та етнічної структури

населення практично не друкувалися. Та й статистичні органи публікували дуже

скупі відомості щодо характеристики населення за його національною ознакою.

Саме тому висвітлення широкого спектру сучасних національно-теріторіальних

проблем населення набуває особливої актуальності. Слід зазначити, що для

цього вже створюються певні позитивні передумови і республіка здобула

незалежність, її статистичні органи почали опрацьовувати матеріали перепису

2000р. з урахуванням багатьох аспектів демографії, зайнятості, розселення. Це

в свою чергу сприяє формуванню незалежної інформаційної бази для розробки

науково-обгрунтованої стратегії розвитку України та її регіонів в умовах

значних міжетнічних проблем. Залучення цих матеріалів офіційної статистики

полегшить також розробку економічних і соціальних прогнозів щодо широкого

кола питань.

В Україні кілька десятиліть економічна думка перебувала в полоні

ідеологізованих догм, а тому тут гору брали кількісні показники розрахунків

населення і трудових ресурсів, які були прирівняні до матеріально-сировинних

факторів виробництва. Під впливом якісних змін в економіці, впроваджень

наукових досягнень у виробництво. подальшого розвитку науково-технічної

революції виникла потреба в подоланні суто кількісного (валового) підходу до

трудових ресурсів. В результаті почали з'являтися численні публікації,

присвячені людському факторові та трудовому потенціалу. Це було ознакою

поступу економічної науки, який, однак, і досі ще обтяжений традиційними

стереотипами мислення. Про це, зокрема, свідчать матеріали проведеної

наприкінці 1992 р. у Луцьку науково-практичної конференції на тему "Трудовий

потенціал України".

Розглянемо трудовий потенціал України з позицій сучасного стану економічної

науки, яка основний акцент робить на його демографічному вимірі, але із

якнайповнішим урахуванням проблем зайнятості та соціального захисту. Ці

проблеми особливо актуальні у зв'язку з глибокими кризовими тенденціями, що

розвиваються в економіці, глибокими якісними трансформаціями, спричиненими

переходом від командно-адміністративної до ринкової системи. Перехідні

процеси в економіці найсильніше позначаються на особливостях відтворення,

зайнятості та соціального захисту трудового потенціалу, що є певною мірою

індикатором об'єктивних економічних процесів в Україні.

Соціально-економічний прогрес країни залежить не лише від виконання активним

трудовим населенням функції виробника та споживача матеріальних та духовних

благ. Значною мірою такий прогрес залежить від реалізації кожною людиною всіх

своїх сутнісних сил, тобто від виконання ними функцій власника , підприємця,

від активної ролі у соціальному, політичному, духовному житті нації тощо.

2.3 Відтворення трудового потенціалу

Чисельність населення країни в цілому та окремих її регіонів є результатом

взаємообумовленого розвитку усієї сукупності процесів суспільного розвитку,

і насамперед соціально-економічних та демографічних. Закономірності розвитку

економіки значною мірою визначають характер демографічних процесів. Тенденції

демографічного розвитку є неодмінним фактором, який обумовлює економічну і

соціальну політику держави. Вивчення процесів відтворення населення,

особливо динаміки його чисельності, має практичне значення для встановлення

механізму взаємодії економічних і демографічних процесів. Чисельність

населення держави чи окремих її регіонів не є величиною стабільною. Вона

змінюється відповідно до дії усієї сукупності різноманітних факторів. Знання

чисельності населення на певну дату чи період дозволяє оптимально

збалансувати розвиток народного господарства і напрями демографічної

політики.

Трудовий потенціал України, як і будь-якої іншої країни, є складною

соціально-економічною категорією, головним компонентом якої виступають

фізичні параметри відтворення населення — природної основи трудового

потенціалу. Йдеться про демографічний вимір трудового потенціалу, яким

останній, безумовно, не вичерпується. Відтворення населення і його трудових

ресурсів — це тільки один із компонентів, хоч і дуже важливих, трудового

потенціалу, який на кожному історичному етапі є втіленням усієї культури

нації, держави, народу, що пройшов складний шлях свого розвитку під впливом

ендогенних і екзогенних факторів.

Особливо складним був процес розвитку населення і його трудового потенціалу в

Україні протягом XX століття. Досить нагадати про демографічні наслідки

першої і другої світових війн, голодомору 1921, 1932-1933, 1946-1947 років.

Враховуємо і так звані "розкуркулення", депортації населення, зокрема

найціннішого його генофонду. Усе це справило глибокий вплив на процеси

демографічного розвитку України. До речі, українська демособливість вже зараз

доволі яскраво проявила себе в природному прирості населення. За період 1980-

1990 рр. приріст населення зменшився в Україні з 3,5 до 0,6 чоловік на 1000

чоловік. У 1990 р. був в Україні приріст найнижчий у Східній Європі (у

Білорусії він склав 3,2, у Російській Федерації-2,2, у Литві-4,6, Молдові -

8,0, Латвії-1,4, Естонії-1,8). У 1991-1992 рр. природний приріст населення в

Україні був від'ємним. У 1991р. вів становив 0,8, а в 1992р. вже лише 0,2 (в

розрахунку на 1000 чоловік населення). Це свідчить, що в якісних параметрах

населення, а отже і в демографічному компоненті його трудового потенціалу, на

порозі третього тисячоліття в Україні і в інших постсоціалістичних країнах

відбудуться суттєві зміни, які позначаться насамперед на темпах приросту і на

загальній кількості населення. За останні 20 років чисельність населення

України зросло більш як на 5 млн. чоловік. У 1970р. воно становило 47126 тис.

На 1 січня 1993 р. відповідно — 52244 тис. чоловік. Згідно з найбільш

поширеними прогнозними розрахунками населення України в 1999 р. складе 58210

тис. чоловік.

Зниження демозростання є результатом попередніх несприятливих умов розвитку

українського народу. Демографічні втрати України внаслідок колишньої

несправедливої національної політики, відвертого і брутального геноциду і

етноциду досі належним чином не тільки не вивчені, але ще не до кінця

усвідомлені. Ці наслідки даватимуть про себе знати ще й у XXI столітті. Для

визначення трудового потенціалу дуже важливо знати закономірності його

розвитку, тенденції та питому вагу працездатного населення у всьому

населенні. Згідно з методикою, що досі застосовується в Україні, до трудових

ресурсів належать насамперед працездатні віком 16-59 років. Їх питома вага в

населенні у 1970-2000 рр. становила понад 60%, виявивши тенденцію до

зменшення. У цей період різко знижувалася питома вага молоді віком до 14

років і зростала категорія людей пенсійного віку. Населення працездатного

віку складало 59,4% і 55,0%, пенсійного віку—відповідно 13,5% і 16,9%.

Співвідношення між різними віковими категоріями населення має регіональні

відмінності. В окремих регіонах питома вага людей пенсійного віку сягає

23,5%. Погіршуються й інші показники населення. Наприклад, частка жінок у

фертильному віці в 1959-2000 рр. знизилася з 53,3 до 44.6%. Якщо враховувати

те, що жіноцтво — основа здорового покоління, то цілком зрозумілим є те, яке

негативне значення має зниження дітонародження для відтворення трудового

потенціалу. Надто негативно позначається на трудовому потенціалі населення

зменшення питомої ваги молодіжних груп населення. Так, за переписом населення

2000р., відношення групи населення 10-14 років до групи 50-54 років склало в

Україні 98%, тоді як у Російській Федерації —106%. Постаріння населення в

Україні відбувається до деякої міри за рахунок імміграції, яка в 1979-1988

рр. склала 153 тис. чоловік. У 1991-1995 рр. кількість прибулих в Україну

була на рівні 2,4-2,5 млн. чоловік.

Висока питома вага серед іммігрантів припадає на тих, які працювали за межами

України, а тепер, повернувшись на Батьківщину, ускладнюють соціальні проблеми

молодої держави. Оцінка трудового потенціалу на сучасному етапі повинна

враховувати його адаптивність до науково-технічної революції. Звичайно, в

цьому контексті, особливого значення набуває статевовікова структура, від

якої залежить сприйняття науково-технічних нововведень. Стосовно жіночого і

чоловічого населення, то протягом останнього десятиріччя між цими категоріями

встановилася певна стабільність. Так, чоловіче населення складає 46%, а

жіноче — відповідно 54%. Таким чином, склалося співвідношеня на користь

жіночого населення, яке в силу багатьох причин слабше адаптується до науково-

технічного прогресу, ніж чоловіче.

Дослідження показують, що основна частина населення і його трудового

потенціалу зосереджена в містах. За 2000-1993 рр. питома вага міського

населення України збільшилася з 67 до 68%. Отже, процес урбанізації, хоч і

повільно, проте все ж продовжується. Однак міст з великою концентрацією

населення в Україні небагато. Згідно з переписами лише Дніпропетровськ, Одеса

і Харків мають більше мільйона мешканців, а Київ — більше 2,6 млн.

Урбанізація позитивно позначається на якісних параметрах трудового

потенціалу, зокрема на його освіті, професійній підготовці та ін. Згідно з

даними перепису населення, проведеного у 2000 р., на 1000 чоловік міського

населення у віці 15 р. і старше 869 чоловік мали вищу і середню (повну і

неповну) освіту, у сільського населення цей показник становив 643 чоловіки.

Це досить високий освітній ценз трудового потенціалу, який потрібно

зараховувати до його позитивних ознак. Наведені факти, виявлені залежності не

розкривають усіх причин та тенденцій розвитку демографічного компонента

трудового потенціалу. Через те вони не можуть відтворити повністю складної

картини розвитку трудового потенціалу, тим більше у віддаленій перспективі,

незважаючи на те, що окремими фахівцями такі спроби робилися.

Навіть не вникаючи в точність демографічних прогнозів, не можна не звернути

увагу на те, що вони не враховують усіх чинників негативного впливу на

трудовий потенціал населення. Демодослідники вдало маніпулюють статево-

віковими шкалами, не маючи змоги передбачити з належною точністю захворювання

і смертність, зумовлені екологічними чинниками. У цьому зв'язку варто

зауважити, що визначення кількості населення працездатного віку на той чи

інший період — це ще далеко не точно розраховані трудові ресурси. Адже під

впливом погіршення навколишнього середовища виникають і розвиваються хвороби,

що позбавляють людей працездатності. Від екологічних забруднень помирає

багато людей у працездатному віці, народжуються інваліди і т.д.

Отже, за допомогою демостатистичних розрахунків аж ніяк не вдається з

належною точністю запрограмувати розвиток населення. Для цього потрібен

досконалий інструментарій наукового аналізу, який необхідно розробляти в

межах екогомології, тобто науки про взаємодію населення і навколишнього

природного середовища. В Україні протягом останніх років екогомологічні

дослідження почали проводитися із широким залученням медичних, статистичних і

соціологічних обстежень. Узагальнені результати таких обстежень є у наукових

публікаціях і дисертаціях. Вони свідчать про погіршення якісних параметрів

природного середовища і його негативний вплив на відтворення трудового

потенціалу населення. Відомо, що територія України перенасичена

забруднювачами, вона оголошена зоною екологічного лиха. Негативні впливи для

здоров'я людей різко поглибила Чорнобильська катастрофа. Економічна криза, що

триває вже кілька років, обмежує можливості протистояти впливу екосистем на

відтворення трудового потенціалу нації, змушує молоду українську державу

вдаватися за допомогою до світового співтовариства, яке повинно активніше

сприяти виживанню української нації. Отже, при з'ясуванні особливостей і

закономірностей розвитку трудового потенціалу населення потрібно враховувати

якомога більше факторів, бо тільки таким чином можна пізнати всю складність

об'єктивної реальності. Сучасний стан в Україні, коли говорити про населення

і його трудовий потенціал, невтішний. Аналіз цього стану треба проводити,

керуючись багатьма науковими принципами, обґрунтовуючи дійові заходи,

спрямовані на подолання негативних тенденцій у відтворенні трудового

потенціалу України.

3. Проблеми і перспективи використання трудового потенціалу

3.1

Зайнятість населення

За умов розвитку ринкових відносин робоча сила набуває якостей товару з

характерною для нього вартістю та споживною вартістю. Споживна вартість

пов'язана із спроможністю працівника створювати додаткову вартість, таку

властивість мають в основному особи працездатного віку, які досягли певного

фізичного та інтелектуального розвитку. В Україні питома вага осіб

працездатного віку становить більше ніж 55% всього її населення. Але для

цього показника характерні значні територіальні відмінності.

Найнижча частка населення працездатного віку відмічається у регіонах, де

переважає аграрна сфера зайнятості. До них належать Вінницька, Волинська,

Житомирська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська області, у яких ця

вікова група досягає дещо більше ніж 52% загальної чисельності населення; у

Чернігівській області цей показник становить лише 51%.

Найвища частка осіб працездатного віку характерна для висо-коурбанізованих та

індустріальне розвинутих областей: Дніпропетровської, Донецької,

Харківської, Одеської. В цих областях частка працездатного населення

перевищує 57%.

Аналіз даних балансів трудових ресурсів за останнє десятиліття показує, що

чисельність зайнятого населення в економіці України щорічно зменшується. Якщо

в 1985 р. в цілому по народному господарству України було зайнято 25,2 млн.

чол., то в 1997р. — менше ніж 21 млн. чол. Це обумовлено не тільки загальним

скороченням населення, а й збільшенням чисельності безробітних та іншими

соціально-економічними факторами.

Основними галузями зайнятості населення у матеріальному виробництві є

промисловість, сільське господарство, транспорт та будівництво. В цілому у

промисловості з урахуванням працівників кооперативів, спільних та малих

підприємств зайнято майже 6 млн. чол., у сільському господарстві — понад 4,5

млн. чол.

Понад 6 млн. чол. нині зайнято в галузях невиробничої сфери України. Серед

них найвища частка (майже половина) припадає на освіту, культуру, мистецтво,

науку і наукове обслуговування. Близько 1,5 млн. чол. зайнято в закладах

охорони здоров'я, фізкультури та соціального забезпечення населення. Серед

областей України з високим рівнем зайнятості в промисловості виділяються

Донецька (близько 59% всіх зайнятих у матеріальному виробництві), Луганська

(понад 58%), Дніпропетровська (більше 51%), Запорізька області.

Найнижча частка зайнятих у промисловості Вінницької, Волинської, Одеської,

Тернопільської та Чернігівської областей. У цих областях переважають зайняті

в сільському господарстві.

Найвища зайнятість населення в невиробничій сфері в регіонах з сприятливими

рекреаційними умовами: Автономній Республіці Крим, Закарпатській,

Львівській, Одеській та Чернівецькій областях, де цей показник перевищує 30%.

Нинішній етап соціально-економічного розвитку України не забезпечує повного і

ефективного використання трудових ресурсів. Це підтверджується зростанням

чисельності безробітних та працюючих неповний робочий тиждень або день,

високою зайнятістю у низько ефективних, з загальнодержавної точки зору,

галузях народного господарства, у тому числі в особистому підсобному

сільському господарстві. Нераціональне використання трудових ресурсів веде

до формування потенційних резервів, які за певних умов можуть бути залучені у

народне господарство країни.

Аналіз статистичних матеріалів за останні роки свідчить про те, що в Україні

склалися три регіони з різними за масштабами резервами трудових ресурсів. До

складу таких резервів входять незайняті в народному господарстві, зайняті в

особистому і підсобному сільському господарстві та особи працездатного віку,

що навчаються. До першого регіону входять: Київська, Сумська, Полтавська,

Кіровоградська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька, Черкаська та

Хмельницька області, в яких зазначені потенційні резерви трудових ресурсів

становлять від майже 17% загальної чисельності трудових ресурсів у Київській

області до 25% в Хмельницькій. До другого регіону входять Миколаївська,

Запорізька, Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Волинська, Тернопільська,

Рівненська, Харківська та Херсонська області, в яких потенційні резерви

трудових ресурсів становлять 25—29% загальної чисельності наявних трудових

ресурсів. Третій регіон охоплює області з найвищою часткою незайнятих в

народному господарстві. До його складу входять Львівська, Одеська, Івано-

Франківська, Чернівецька і Закарпатська області та Автономна Республіка Крим.

У цьому регіоні незайняті в народному господарстві становлять від 31 до 41%

загальної чисельності трудових ресурсів.

Для осмислення системи зайнятості, що склалася в Україні, її концептуальних

засад потрібна ретроспектива в недалеке минуле, коли панівними були погляди,

згідно з якими найвищим здобутком вважалося досягнення повної зайнятості

працездатного населення. Треба сказати, що повна зайнятість працездатного

населення хіба що декларувалася, бо її ніколи не було насправді. Не випадково

статистичні органи фіксували з року в рік кількість працездатних, що були

незайняті у суспільному виробництві, або ж зайнятих у домашньому

господарстві. Цих величин ніхто точно не знав, оскільки між офіційною

статистикою і реальністю були великі розходження. Крім того, економісти

фіксували великі внутрішньо виробничі резерви робочої сили, розвивали

концепцію "дрейфуючої зайнятості", яка на промислових підприємствах

оцінювалася в 15-20%. У сільському господарстві сезонний характер робіт

вивільняв працівників або скорочував чисельність зайнятих на тривалий час.

Офіційна економічна наука, відкидаючи твердження про наявність безробіття в

планово-командній системі, визнавала наявність різних видів резервів трудових

ресурсів. Зарубіжні економісти називали ці резерви формами безробіття.

Сказане дає можливість зрозуміти концептуальні засади зайнятості в Україні в

часи її перебування в складі колишнього СРСР, економічна політика, якого

визначала близьку і далеку перспективу зайнятості. Її рівень, структуру та

інші параметри. Особливо цінувалася зайнятість у державному секторі

економіки, що складав близько 90%. Інші форми зайнятості населення вважалися

менш вартісними: суспільство скеровувалося до повного одержавлення. Державна

форма власності та державна система зайнятості оголошувалися метою

соціалістичного суспільства.

Ці тенденції в Україні досі ще не подолані, хоч в наш час немає відвертих

захисників державного монополізму в організації зайнятості населення.

Офіційна статистика досі подає насамперед народногосподарську структуру

функціонування трудового потенціалу. Тенденції цієї структури в 1980-1995 рр.

відображені в таблиці. З даних таблиці видно, що найбільше ресурсів праці

зайнято в промисловості та будівництві. За цими галузями йде сільське і

лісове господарство. Якщо до того додати зайнятих в інших видах і сферах

матеріального виробництва, то вийде, що зайнятість в Україні структурно

протилежна зайнятості в економічно розвинутих країнах передусім тому, що

матеріальне виробництво поглинає набагато більше трудового потенціалу

порівняно з іншими галузями народного господарства. Низькою є питома вага

зайнятих у галузях, що безпосередньо обслуговують людину. Йдеться про освіту,

охорону здоров'я, науку, соціальне забезпечення і т.п. Десятиліттями

декларована турбота про людину ніколи в колишньому СРСР не знаходила свого

реального втілення. Постійно порушувалася система ефективних мотивацій до

праці. Внаслідок цього почала падати її продуктивність. Так, в 1980-1985 рр.

середньорічна продуктивність суспільної праці в Україні становила 3,5%, а в

1985-1990 рр. — 2,4%.

(див. Додаток 1)

Дані таблиці засвідчують, що командно-планова система господарства із року в

рік себе вичерпувала. Оскільки в перехідний період від економіки командної до

економіки ринкової система зайнятості функціонує особливо неефективно, то

важко пристосувати до нових умов.

Коли заходить мова про трансформацію умов зайнятості в Україні в перехідний

період, то напрошується паралель про зміну в суспільних відносинах у зв'язку

з ліквідацією кріпосництва, внаслідок якого селянин опинявся у зовсім новій

товарно-грошовій ситуації. Схожа ситуація є зараз в Україні, де офіційна

пропаганда десятиліттями твердила про соціальний спокій, про гаранти

зайнятості тощо. В результаті багато хто звик до такого стану, переклавши

свої турботи "на начальство". В умовах "розвинутого соціалізму"

адміністративне покарання відіграло важливу роль у формуванні трудової

дисципліни, до якої "звик" колгоспник, робітник, пролетарський інтелігент.

Зараз адміністративний диктат замінив плюралізм поведінки і думки, до чого

"соціалістичний працівник" не вихований. Інфляційні процеси його також не

стимулюють до ефективної праці. Все це спричинилось до неефективного

функціонування системи зайнятості взагалі.

Сказане можна спостерігати в матеріальному виробництві, науці, обслуговуванні

та інших сферах народного господарства. У нових умовах система зайнятості

вимагає нової "філософії", що сформувалася на грунті загальних цінностей.

Старі командно-адміністративні методи щораз більше стають непридатними при

переході до ринкових відносин. Необхідне використання інших мотиваційних

механізмів. Поки що вони зустрічають спротив у частини населення, але

ініціатива, відповідальність, постійний пошук, життєстверджуюче суперництво і

навіть амбітність, спроба виділитися дуже потрібні для ефективної і

продуктивної пралі.

Важливими для характеристики зайнятого населення є аналіз вікового,

освітнього, статевого і національного компонентів. Кожний з них має

відповідне економічне і соціальне навантаження, дозволяє виробляти ефективні

регулятори, організаційні форми, мотиваційні механізми і т.п. Не слід

забувати, що система зайнятості персоніфікується людьми, які за своєю

природою і соціально-психологічною орієнтацією різні, керуються тільки їм

притаманними цінностями.

Валовий підхід до трудового потенціалу і зайнятості не виправдав себе. У

цьому контексті, як вже зазначалося, важливо знати вікову структуру

зайнятості. Основну категорію зайнятих у народному господарстві України, його

сферах і галузях становлять працівники віком від 20 до 50 років, різко

зменшується зайнятість після 55 років. Найтривалішим середній вік є у

сільському господарстві, в якому питома вага жінок до останнього часу

складала близько 40%. Найвища питома вага жіночої праці існує в невиробничих

галузях, зокрема на підприємствах громадського харчування, де широко

застосовується ручна праця.

В останнє десятиліття було написано багато книг і статей про жіночу

зайнятість, про необхідність механізувати їх працю, поліпшити умови роботи і

т.п. Складалися і популяризувалися навіть цільові комплексні програми

механізації ручної праці. Однак механізми їх впровадження в життя були

неефективними. Через те ручна праця жінок у народному господарстві не тільки

не скоротилася, а й зросла.

Отже, проблема умов жіночої зайнятості досить гостра. За останній час

прийнято і розроблено ряд законів, які передбачають суттєво поліпшити умови

зайнятості жінок. У Законі "Про охорону праці" є спеціальна стаття "Гаранти

охорони праці жінок", якою забороняється застосування праці жінок на важких

роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, на

підземних роботах із залученням жінок до перенесення і пересування речей,

маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. В цьому законі є

багато інших вимог, дотримання яких сприятиме поліпшенню використання

жіночого трудового потенціалу. Пряме відношення до поліпшення умов зайнятості

мають "Основи законодавства України про охорону здоров'я". У статті 28

йдеться про створення сприятливих умов пращ, навчання, побуту та відпочинку,

високого рівня працездатності, профілактики травматизму і професійних

захворювань, отруєнь та відвернення іншої можливої шкоди для здоров'я. В

"Основах законодавства..."встановлюються також єдині санітарно-гігієнічні

вимоги до організації виробництва та інших процесів, пов'язаних із діяльністю

людей, а також якості машин, обладнання, будівель, споживчих товарів та інших

об'єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров'я.

В Україні прийняті й інші законодавчі акти, які безпосередньо або

опосередковано стосуються умов зайнятості. Однак, коли йде мова про

реформування усієї системи зайнятості, то найістотніше значення мають заходи,

спрямовані на зміни у відносинах власності, на роздержавлення, конверсію

військових об'єктів і т.д. Одним із важливих демосоціальних вимірів є етнічна

демохарактеристика. Можна по-різному трактувати роль і місце тих чи інших

етнічних груп у державотворенні, але за всіх рівних умов процеси

державотворенння протікають все ж із меншою соціальною напругою при більшій

етнічній однорідності суспільства. Сьогоднішня Україна дає чимало доказів

того, що соціальна напруга вища саме там, де має місце етнічна

неоднорідність. Показовим щодо цього є ситуація в Криму та деяких інших

регіонах. Отже, система зайнятості населення охоплює широкий спектр

економічних, соціальних, природоохоронних, етнічних, політичних, культурних

та інших відносин, які необхідно враховувати. Зайнятість не можна зводити

тільки до працевлаштування і продуктивності праці, незважаючи на велику

значимість цих аспектів.

Таким чином, наведені дані свідчать про гостроту проблеми підвищення

ефективності використання трудових ресурсів в окремих регіонах України.

3.2 Безробіття і ринок праці

Новим явищем у соціальному житті України є вивільнення працівників (тобто їх

скорочення з ініціативи адміністрації підприємств та організацій) з різних

галузей народного господарства і поява безробітних. За останні роки щорічно

вивільнялося з різних галузей народного господарства близько 200—273 тис.

чоловік. Причому майже половина з них працювали у різних галузях

промисловості. З інших галузей економіки значне вивільнення відбувається на

транспорті і зв'язку, у торгівлі і громадському харчуванні, будівництві,

науці і науковому обслуговуванні та в освіті.

Економіка суверенної України перебуває на етапі формування ринку праці

відповідно до законів ринкової економіки. Правда, цей процес проходить доволі

сповільнено. Проте такі темпи слід розцінювати, скоріше як позитивне явище,

оскільки в умовах існування залишків старих економічних структур, при

недостатніх капіталовкладеннях зростання масштабів безробіття могло б

викликати певну соціальну напругу. В України вперше було легітивно визначено

статус безробітного Законом "Про зайнятість населення". Цей закон був

прийнятий у березні 1991 року, тобто тоді, коди Україна ще не була

самостійною державою. У статті 2 Закону говорилося, що "безробітними

називаються громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин

через відсутність підходящої роботи не мають заробітку (трудового доходу).

При цьому ці громадяни зареєстровані у державній службі зайнятості, а отже,

дійсно вони шукають роботу та здатні приступити до праці". Це є законодавчим

визнанням якісно нових економічних реалій української дійсності, яке потрібно

вважати поступом на шляху до ефективного використання трудового потенціалу.

В економічній і соціологічній літературі, в засобах масової інформації

висловлювалися різні погляди стосовно перспектив зайнятості та масштабів

безробіття. Дехто намагався спекулювати на безробітті, залякуючи громадянство

соціальними вибухами і т.д. У цьому зв'язку буде доцільним звернутися до

офіційної статистики, в якій відображено сучасний стан ринку праці в Україні

(див. таблицу.) Дані таблиці свідчать, що безробіття в Україні поки що не

набрало масового характеру, незважаючи на те, що праце-влаштовуються лише

трохи більше половини тих, хто звертається до служб зайнятості. Так, за

даними Міністерства статистики, в Україні на початку 1991 р. було 28 млн.

чоловік працездатних і 3 млн. осіб не працювало, проте лише 6,5% з них (195

тис.) звернулись до служб зайнятості. Це пояснюється тим, що значна частина

населення добровільно безробітна, інша— недостатньо інформована, ще не звикла

до нового статусу і віддає перевагу самостійному пошуку роботи. Прогнози, що

безробіття в Україні буде розвиватися високими темпами і може набути масового

характеру, не здійснилися.

Незважаючи на велику кількість незайнятого населення, підприємства України в

1992р. потребували 129,1 тис. працівників, із них 118 тис. — робітничих

професій. До служб зайнятості звертаються переважно інженерно-технічні

працівники і службовці. Крім того, майже завжди є розбіжності між фахами

спеціалістів, які шукають роботу, і тими, на які є попит. Щоб у цих умовах

найбільш ефективно знайти відповідну роботу безробітному, на службу

зайнятості могла б бути покладена функція організації професійного навчання

тих, хто цього потребує. На жаль, ця важлива функція, якій на Заході

приділяють велику увагу, в Україні недооцінюється.

(див. Додаток 2)

Не сформовано активної системи підготовки, перепідготовки і підвищення

кваліфікації незайнятого населення. Регіональні служби зайнятості не

проявляють належної уваги до створення нових робочих місць, до організації

рекламно-пропагандистської та інформаційно-виховної роботи серед населення

щодо вибору професій, соціального захисту, проведення профконсультацій і

профорієнтації, організації професійного навчання тощо. Правда, вже

нагромаджено певний досвід у розробці пакетів науково-методичних,

організаційних матеріалів щодо планування, створення відповідних

інформаційних банків, організації роботи окремих підрозділів центрів

зайнятості на рівні областей, міст, районів; організації профорієнтаційної

роботи і професійного навчання, взаємовідносин із підприємствами,

організаціями, установами і навчальними закладами, здійсненню заходів

соціального захисту безробітних тощо.

За даними статистичної звітності на 1 січня 1995 року, найбільшу частину

(42,8%) безробітних складали особи, звільнені у зв'язку з ліквідацією,

реорганізацією, пере профілюванням підприємств (установ, організацій) або із

скороченням чисельності зайнятих. Серед безробітних переважали жінки — 84,1%

загальної чисельності. Це свідчить про те, що жінок частіше звільняють і їм

важче працевлаштуватися, тобто жінки зазнають дискримінації на ринку праці.

Незважаючи на те, що тривалість отримання допомоги безробітними чоловіками

була в середньому менша, ніж у жінок, середній розмір допомоги, сплаченої їм

за весь час незайнятості, значно перевищував аналогічний показник у жінок.

Отже, чоловіки мають перевагу перед жінками, навіть перебуваючи у стані

безробіття.

Одночасно з вивільненням працівників має місце і певний рівень попиту на

робочу силу. За останні роки цей попит не перевищував 36 тис. чоловік. Майже

третина цього попиту припадає на галузі промисловості. Нині рівень зайнятості

трудових ресурсів України досягає 72%, або майже 23 млн. чоловік. Нижче

цього середнього рівня зайнятість трудових ресурсів в Автономній Республіці

Крим, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Одеській та Чернівецькій

областях. Найвищий рівень зайнятості трудових ресурсів характерний для

Київської, Сумської, Полтавської, Кіровоградської та Чернігівської областей.

Певна частина працездатного населення України офіційно зареєстрована як

безробітні. Нині в Україні зареєстровано близько 1 млн. безробітних.

Занепокоєння викликає те, що на початок 1995 р. четверту частину

зареєстрованих безробітних складала молодь віком до 29 років. Більшість

безробітних мали високий рівень освіти. Серед них є випускники середніх

спеціальних та вищих навчальних закладів, які не змогли працевлаштуватися

після їх закінчення. Згідно з оцінками фахівців, протягом 1993-1995 рр.

найімовірніше збереження описаного стану українського ринку праці, тобто

існування високого рівня прихованого безробіття (приблизно 20% зайнятих).

Можливе й масштабне відкрите безробіття. До цього повинні бути готові як

державні органи, так і широка громадськість.

У даних умовах набуває значення роль профспілок. Вони повинні по можливості

протидіяти закриттю підприємств, захищати інтереси працівників (особливо

жінок), не допускаючи погіршення умов праці та її реальної оплати; брати

участь в організації перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників

під час структурної перебудови виробництва; створювати фонди для підтримки

своїх членів на випадок їх звільнення у зв'язку з закриттям підприємства або

скорочення чисельності працівників; сприяти організації громадських робіт.

Наведені факти свідчать про те, що, по-перше, ринок праці в Україні

формується повільно. Пояснюється це насамперед еволюцією форм власності,

в'ялим розвитком приватного підприємництва та іншими гальмівними чинниками.

По-друге, існують всі підстави для того, щоб передбачити масштабне безробіття

в перспективі, для зменшення якого необхідна досконало розроблена державна

соціальна політика.

Рівень безробіття є досить диференційованим по окремих регіонах України.

Нині найвищий рівень зареєстрованого безробіття характерний для західних

областей республіки — Волинської, Житомирської, Закарпатської, Івано-

Франківської, Львівської та Тернопільської. Найнижчі показники рівня

безробіття склалися в Одеській області, м. Києві та Севастополі.

Враховуючи демографічну ситуацію, яка склалася в різних регіонах України,

можна передбачити, що при нинішньому рівні створення нових робочих місць у

західних областях і природному прирості населення рівень безробіття в

майбутньому набуде в цьому регіоні ще більшої гостроти.

Впровадження ринкових механізмів господарювання вимагає від держави,

регіональних органів управління завчасної розробки та реалізації соціальних

гарантій у сфері зайнятості населення працездатного віку. Тим більше, що

значна частина населення зараз перебуває в умовах вимушеної неповної

зайнятості. Лише чисельність працюючих в режимі неповного робочого тижня

(дня) перевищує 2 млн. чоловік.

Впровадження ринкових реформ повинно мати чітке узгодження з розробкою

загальнодержавними та місцевими органами влади запобіжних заходів щодо

зайнятості населення.

3.3 Соціальний захист населення

Відтворення трудового потенціалу, його зайнятість, ринок праці тісно

переплітаються з поняттям соціального захисту населення. Як правило, термін

"соціальний захист населення" використовується для політичних спекуляцій без

належного його розуміння при поверхневому баченні соціально-економічних явищ

і процесів. Найчастіше під соціальним захистом людей розуміють допомогу

знедоленим, бідним, пенсіонерам і т.п. На перший погляд, це справедливо, але

доволі спрощено, оскільки проблема соціального захисту стосується усіх

категорій населення. Якщо трактувати трудовий потенціал держави з суспільних

позицій, дбати про його кількісні та якісні виміри в контексті майбутнього

нації, то потрібно розширено трактувати соціальний захист населення, тобто

враховувати всі його соціальні верстви і групи. Адже тільки у цілісній їх

взаємодії відтворення трудового потенціалу населення матиме сприятливі умови.

Досі головним джерелом існування більшості зайнятого населення є праця на

державних підприємствах промисловості, будівництва і транспорту, у сільському

господарстві і т.д. Основним джерелом формування сімейного бюджету є

заробітна плата, яка при існуючій інфляційній ситуації не піддається точному

розрахункові. Ці розрахунки потрібно вчасно методично забезпечувати, щоб мати

реальну картину глибоких змін у зарплатних відносинах, при яких підприємства

часто визначають своїм працівникам заробітну плату, не рахуючись із рівнем

продуктивності праці, цін та іншими економічними вимогами.

Новим явищем в економіці України є розвиток орендних підприємств, кооперативної

діяльності. Створюються інші форми господарської діяльності, врахування яких

вимагає удосконалення статистичної інформації. Це дасть змогу з належною

точністю відтворити зайнятість в інших сферах, завдяки якій поповнюється

сімейний бюджет. Згідно з наявними статистичними даними в сукупному доході

сім'ї робітника і службовця в 1992 р. заробітна плата становила 72%,

пенсії, стипендії, допомоги, дотації — 16,0%, решта бюджету поповнювалася

іншими доходами. Сім'я колгоспника за рахунок оплати праці в колгоспі

покривала свій бюджет тільки на 39,3%, майже на стільки ж (34,2%) — за рахунок

надходжень від особистого підсобного господарства. Здається, цих фактів

достатньо, щоб говорити про економічну неефективність колгоспної системи в

Україні, адже вона не може забезпечити нормальний рівень існування

колгоспників, не кажучи вже про інші верстви населення.

Для соціального захисту населення в Україні використовуються як успадковані

від командної системи методи, так і народжені в нових умовах. Наприклад, ті,

хто працює у несприятливих умовах, мають різноманітні пільги: додаткові

відпустки, скорочений робочий день, безкоштовне одержання молока або інших

рівноцінних харчових продуктів, доплати за умови та інтенсивність праці.

Виплати на стипендії та пенсії також входять у систему заходів щодо

соціального захисту населення. За соціальний захист населення повинні

виступати профспілки, які, щоправда, ще не мають належного досвіду в цій

справі. До того ж профспілкові організації України розкололися на ряд течій,

що також перешкоджає соціальнозахисній діяльності. Цей розкол виражається в

різних формах, у тому числі й в організації страйків, які також є якісно

новим явищем для української дійсності. Поки що не можна вказати ні на одну

конструктивну акцію профспілок України, спрямовану, наприклад, на зниження

цін, інфляції, припинення зростання безробіття і т.п. Причиною цього є те, що

профспілкові організації перебувають на стадії становлення, організаційного

утвердження і економічного навчання.

Те ж можна сказати про соціально-економічні програми політичних партій

України, де переважають політичні вимоги, що е значною мірою даниною

вчорашньому дню. Нині настала пора зосередитись на вузлових економічних

проблемах, не дати можливості спекулювати на них демагогічним силам. Деякі

економісти вважають, що для усунення кризового становища в соціальній сфері,

зокрема підтримання найвразливіших верств населення, потрібно:

а) застосувати різні форми компенсації підвищення цін і обмеженої індексації;

б) впровадити допомогу сім'ям із низькими доходами;

в) перебудувати систему надання допомоги безробітним з метою забезпечення її

суворої цільової адресності;

г) застосувати політику лібералізації заробітної плати при обмеженні, в разі

необхідності, її надмірного зростання;

д) встановити граничні рівні бюджетних витрат на дотації цін на товари і

послуги, які ще перебувають під адміністративним контролем;

е) реформувати систему соціального страхування, поступово скасувати

субсидування фондів соціального забезпечення, перевести їх на комерційні

засади;

є) фінансувати народну освіту, культуру, заклади охорони здоров'я і фізичної

культури за рахунок бюджету.

Висуваються й інші пропозиції, спрямовані на соціальний захист населення. Однак

він може бути ефективним тільки на основі високорозвинутої економіки.

Ефективна національна економіка - це вихідний пункт забезпечення соціального

комфорту всіх громадян. На це повинні бути спрямовані всі зусилля молодої

Української держави. Без самодостатньої економіки розмови про соціальний захист

перетворюються в демагогічні гасла і не більше.

Таким чином, розбудова Української держави відбувається в умовах глибоких

пережитків адміністративно-командної системи, яка особливо негативно

позначилася на кількісних і якісних показниках розвитку населення та його

трудового потенціалу. Формування трудового потенціалу України наприкінці XX

ст. має тенденцію до звуженого відтворення, проявом якого є падіння

природного приросту населення, зменшення молодіжних когорт, скорочення

фертильності жінок, збільшення захворювань, швидке старіння нації і т.д.

Все це негативно позначається на трудовому потенціалі, центральним напрямом

розвитку якого повинно бути якісне поліпшення цього потенціалу за рахунок

зміцнення здоров'я, підвищення освітнього цензу, професіоналізму,

господарської діловитості. У системі зайнятості, яка носить інфраструктурний

характер, потрібно посилити адаптивні здатності до новітніх технологій, до

змін у навколишньому природному середовищі. Переорієнтація зайнятості на нові

виробництва, переструктуризацію господарського комплексу, перелив трудового

потенціалу в галузі невиробничої сфери — це вимоги сьогодення.

Докорінної перебудови вимагають служби зайнятості. В умовах формування

ринкової економіки безробіття, безумовно, зростатиме, але при добре

функціонуючому ринку праці воно протікатиме без надмірних соціальних

напружень. Про це повинна подбати система соціального захисту, яка має

збагачуватися багаторічним досвідом передових країн Заходу. Головні

соціально-захисні функції мусить взяти на себе суспільство в державній формі.

Множинність форм соціального захисту забезпечують його ефективність.

Економічною основою соціального захисту є ефективно функціонуюча економіка,

яка забезпечується приватною ініціативою. Це означає, що і відтворення

трудового потенціалу, і система зайнятості, і ринок праці, і соціальний

захист населення вимагають докорінної перебудови господарських відносин

шляхом економічних і політичних реформ. Саме цей шлях обрала Україна.

Можливо, просування цим шляхом відбувається дещо повільно, з певними

зупинками, але ж триває воно цілеспрямовано і послідовно. Єдність усіх

суспільних сил, визначеність Їх дій, їх політична воля є об'єктивною умовою

утвердження Української держави, підвищення її соціальне орієнтованих

захисних функцій.

3.4 Урбанізація та проблеми довкілля

В останні роки особливо гостро постала проблема урбанізації з одночасним

збереженням сприятливих природних умов проживання. Залежність фізичного

стану людини, як і способу її діяльності, від особливостей природних умов

дуже велика. Сучасні зміни в природних умовах пов'язані з територіальною

організацією виробництва та розвитком урбанізації. Особливо проблеми

збереження належних природних умов загострюються у високо урбанізованих

регіонах (Донбас, Придніпров'я та ін.). У таких регіонах рівень забруднення

повітря, поверхневих вод і землі перевищує можливості їх самоочищення. Це

призводить до деградації навколишнього середовища, що негативно впливає на

здоров'я населення. Несприятливі екологічні умови є причиною близько 20%

прямих захворювань.

Україна належить до країн, що мають високі показники забруднення

навколишнього середовища. Основними центрами зосередження екологічних

проблем є високо урбанізовані райони, міські агломерації та крупні промислові

центри. Так, питома вага забруднених стічних вод у загальному їх обсязі

становить в цілому по Україні 28%, в т. ч. у Харківській та Луганській

областях — більш ніж 70%, у Чернівецькій, Одеській, Донецькій областях —

більше половини.

Високим є рівень забруднення і атмосферного повітря. Нині в Україні майже

четверта частина шкідливих викидів промислових підприємств не уловлюється і

потрапляє в атмосферу без будь-якого очищення. Найбільші викиди цих шкідливих

речовин в атмосферу характерні для високо урбанізованих областей. Так, на

частку Донецької області припадає майже третина всіх викидів по Україні в

цілому, до 30% — на Дніпропетровську і майже 15% — на Луганську область.

Звичайно, основні обсяги скидів у воду та викидів у повітря локалізовані у

містах та міських агломераціях. Найбільші викиди речовин в атмосферу

спостерігаються в Кривому Розі, Маріуполі, Запоріжжі, Дніпропетровську,

Єнакієвому, Донецьку, Дебальцевому, Макіївці та ін.

Особливості екологічних умов окремих регіонів повинні враховуватися і при

територіальній організації сільськогосподарського виробництва. Це стосується

насамперед приміського господарства, оскільки приміські території дуже часто

забруднені важкими металами та іншими шкідливими елементами, які

потрапляють з продуктами харчування в організм людини.

Важливим напрямом поліпшення екологічної ситуації у високо урбанізованих

регіонах є обмеження надмірного зростання промисловості та чисельності

населення великих міст. Так, не контрольований належним чином промисловий

розвиток таких великих міст Донбасу, як Донецьк, Луганськ, Макіївка,

Горлівка призвів до ряду складних екологічних, економічних та соціальних

проблем. Один з шляхів їх вирішення полягає в обмеженні розміщення нових

виробництв, які можуть лише ускладнити екологічну ситуацію.

В складних екологічних умовах заслуговує на увагу концепція розвитку малих і

середніх міст, у яких природне середовище значно краще, ніж у великих. До

того ж ряд областей України взагалі не має великих чи середніх міст, крім

обласного центру (Вінницька, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька).

Особливо актуальним є подальший розвиток малих міст, в яких розміщені

одне—два підприємства. В нових економічних умовах банкрутство таких

підприємств може призвести до руйнації економічного базису розвитку цього

міста.

Висновки

Основною складовою частиною продуктивних си є людина. В багатьох галюзях РПС

орієнтується саме на трудові ресурси. Тому демографічні передумови розміщення

продуктивних сил є найважливішим фактором серед усіх.

Трудові ресурси країни напряму залежать від кількості населення цієї країни. На

кількість населення напряму впливає смертність, народжуваність та природний

приріст. Вцілому в світі за останні роки кількість населення різко

збільшилася. Але в Україні вона навпаки зменшилася. Цьому є цілий ряд причин,

але основні з них – це погана екологічна ситуація, і як наслідок велика

смертність; та нестабільна економічна ситуація в країні, і як наслідок низька

народжуваність (сім’я не може собі дозволити біль ніж одну дитину).

Україна найбільша за територією країна Європи (не враховуючи європейської

частини Росії). На її території проживає дуже велка кількість етнічних груп

населення. В Україні є представники 127 етносів. Найчисельніша національність

це українці, потім ідуть росіяни.

Статево-вікова структура населення також має великий вплив на розміщення

продуктивних сил. Україна є ”старіючою” країною, тобто середній вік громадян

збільшується. Жінки живуть довше за чоловіків - в середньому кількість жінок

перевищує кількість чоловіків після 25 років.

Співвідношення сільського і міського населення нестабільно на протязі ХХ

століття. Україна спочатку була аграрною країною і кількість сільського

населення перевищувало кількість міського населення. В часи СРСР Укрїна стала

індустріальною країної і все стао навпаки. Зараз кількість міського населення

перевищує сільське.

Чисельний склад трудових ресурсів залежить від природного

приросту, статево-вікової структури, а також міграції населення. Трудові

ресурси можуть бути зайняті в виробничій та невиробничій сферах. В Україні

зараз є нестача кваліфікованих кадрів. Велика кількість спеціалістів виїжджають

за кордон.

Людина є головним суб'єктом господарства, репрезентантом трудового потенціалу

держави і нації. Вона є основним фактором на, який орієнтується РПС у

розміщенні виробництва по території країни.

Відтворення трудового потенціалу є одним з найважливіших завдань держави. Це

зумовлено тим, що весь виробничий і невиробничий потенціал держави тримається

на якості і кількості людських трудових ресурсів країни. Утримання трудового

потенціалу в рівновазі є важливою задачею для уряду.

Невиправдановелика кількість працездатного населення або нестача робочих місць

призводить о такого явища як безробіття. Забеспечити якомога більшу

зайнятість населення непросте завдання. Нинішній етап соціально-економічного

розвитку України не забезпечує повного і ефективного використання трудових

ресурсів. Це підтверджується зростанням чисельності безробітних та працюючих

неповний робочий тиждень або день, високою зайнятістю у низько ефективних, з

загальнодержавної точки зору, галузях народного господарства, у тому числі в

особистому підсобному сільському господарстві.

З явищем повального безробіття Україна вперше зіткнулась на початку 1990-х

років. Хоч відтоді пройшло вже 12 років проблема безробіття в Україні ще

зостається доволі гострою.

Соціальний захист населення грає велику роль у продуктивності трудових

ресурсів країни. Покращення умов життя і побуту працівників сприяє підвищенню

продуктивності їх праці. Отже задля економічного росту держави небхідно

покращувати умови життя працівників.

Урбанізація стала великою проблемою для держави як у екологічному аспекті,

так і з погляду на розвиток сільського господарства. Забруднення

навколишнього середовища відбівається через скопичення великої кількості

автомобілів та заводів і фабрик.

Додатки

Додаток 1

Галузі народного господарства 1985 1990 1991 1992 1994
Всього зайнято у народному господарстві 25,6 25,4 25,0 24,5 23
У промисловості та будівництві 10,0 10,2 10,0 9,3 7,9
з них у кооперативній діяльності — 0,4 0,5 —
У сільському і лісовому господарстві 5.4 5,0 4,9 4.9 4,8
У транспорті та зв'язку 2.1 1.8 1.8 1,8 1,5
У торгівлі, громадському харчуванні, матеріально-технічному постачанні, збуті, заготівлях 2,0 1.9 1,9 1,9 1,6
В охороні здоров'я, фізкультури, соціальному забезпеченні 1,3 1,5 1,5 1,5 1,5
У народній освіті, культурі, мистецтві, науці й науковому обслуговуванні 2,9 3,0 3,0 2,8 2,7
В апараті органів управління, державному страхуванні 0,6 0,6 0.6 0,6 0,7
В інших галузях господарства 1,3 1.4 1,3 0,7 0.5

Додаток 2

Області Безробіття У віці років З них мають освіту
(тис. чол.) 18-19 20-29 вищу Серед. спец. Загал. серед.
Україна 70,5 4,8 22,7 24,2 25,1 18,9
Республіка Крим 1,8 0,1 0,4 1.0 0,5 0,2
Вінницька 0.8 0,0 0,3 0,3 0,3 0,2
Волинська 2,1 0,1 0,7 0,7 0,7 0,6
Дніпропетровська 3,4 0,1 1,1 1,5 1,8 1,6
Донецька 5,4 0,4 1,7 2,1 2,3 0,8
Житомирська 3,3 0,3 1,3 0,6 1.2 1.2
Закарпатська 2,5 0,2 0,9 0,5 0,8 1.1
Запорізька 2,1 0,1 0,5 0,6 0,7 0,6
Івано-Франківська 6.2 0,6 2,2 1.2 2,3 2,3
Київська (без Києва) 2,3 0.2 0,8 0,6 1,0 0,7
Кіровоградська 2,1 0.2 0.8 0.5 0,7 0,8
Луганська 2,2 0,1 0,7 0,9 0,8 0,5
Львівська 7,1 0.6 2.6 2,8 2,2 0,9
Миколаївська 1,8 0,1 0,5 0,7 0,6 0,4
Одеська 2,8 0,1 0,6 1,1 1.0 0,6
Полтавська 2,5 0,1 0,8 0,9 0,9 0,6
Рівненська 2,6 0,2 0,9 0,8 0,7 1,0
Сумська 2,0 1,0 0,6 0,5 0,8 0,7
Тернопільська 4,1 0,3 1.7 1.6 1,6 1.9
Харківська 1.0 0,0 0,2 1,6 0,2 0.1
Херсонська 1.9 0,1 0,5 0,6 0,8 0,5
Черкаська 1,0 0,1 0.3 0,3 0,5 0,1
Хмельницька 3,4 0,3 1,1 0,9 0,3 1,1
Чернівецька 1,1 0,1 0,3 0,3 0,4 0,4
Чернігівська 1,9 0,2 0,6 0.4 0,7 0,8
Київ 3,2 0,1 0,6 2,2 0,8 0,2

Список літератури

1. Україна.Закон України про національні меншини //

Відродження.–1993.–№1.–с.77-78.

2. Ворона В., Рудницька Т., Бокач В. Білоруси в Україні //

Віче.–1995.–№8.–с.104-112.

3. Демографический энциклопедический словарь.-М.; Сос. энциклопедия,

1995.-608 с.

4. Дмітрієнко М., Табачник Д., Чирок Б., Німці в Україні, історія і

сучасність // Віче.- 1992.-№8.- с.135-147.

5. Євтух В. Б. Національні меншини – об'єкт державної етнополітики //

Укр. геогр. журн.- 1997.- №3 с.3-9.

6. Ефимов С. Распеделение населения Украины по национальним и языковим

групам // Бизнес-информ.- 1997.- №16.- с.13-16.

7. Заставний Ф.Д. Географія України.-Лвів: Світ, 1994.- 472 с.

8. Курас І. Євреї в незалежній Україні і проблеми наукових досліджень //

Політика і час.-1994.- №8.-с.42-46

9. Міграція населення у 1991-1995 роках // Українске слово.-1995.-№11.-с.4

10. Мочерний С.В. Народонаселення і суспільний розвиток // Основи

економічної теорії / за ред. С.В. Мочерного.- Тернопіль.-1993.-с.488-493.

11. Ковалевський, Михайлюк, Семенов “Розміщення продуктивних сил”//

“Знання”- 1998р – с.111-114.

12. Підгрушний Г. Розселення українців в Україні /сучасний період/

//Розбудова держави.- 1995.- №5-6.- с.60-61.

13. Попеску І. Людина в державі і гармонія права. Нац. меншини у новій

Конституції та перспективи їх розвитку // Голос України.- 1996.- 3.12.-с.7

14. Шкляр л. Кримські татари //Час.-1997.-№39.-с.4

Галузі народного господарства	1985	1990	1991	1992	1994
Всього зайнято у народному господарстві	25,6	25,4	25,0	24,5	23
У промисловості та будівництві	10,0	10,2	10,0	9,3	7,9
з них у кооперативній діяльності	—	0,4	0,5	—
У сільському і лісовому господарстві	5.4	5,0	4,9	4.9	4,8
У транспорті та зв'язку	2.1	1.8	1.8	1,8	1,5
У торгівлі, громадському харчуванні, матеріально-технічному постачанні, збуті, заготівлях	2,0	1.9	1,9	1,9	1,6
В охороні здоров'я, фізкультури, соціальному забезпеченні	1,3	1,5	1,5	1,5	1,5
У народній освіті, культурі, мистецтві, науці й науковому обслуговуванні	2,9	3,0	3,0	2,8	2,7
В апараті органів управління, державному страхуванні	0,6	0,6	0.6	0,6	0,7
В інших галузях господарства	1,3	1.4	1,3	0,7	0.5

Області	Безробіття	У віці років		З них мають освіту
	(тис. чол.)	18-19	20-29	вищу	Серед. спец.	Загал. серед.
Україна	70,5	4,8	22,7	24,2	25,1	18,9
Республіка Крим	1,8	0,1	0,4	1.0	0,5	0,2
Вінницька	0.8	0,0	0,3	0,3	0,3	0,2
Волинська	2,1	0,1	0,7	0,7	0,7	0,6
Дніпропетровська	3,4	0,1	1,1	1,5	1,8	1,6
Донецька	5,4	0,4	1,7	2,1	2,3	0,8
Житомирська	3,3	0,3	1,3	0,6	1.2	1.2
Закарпатська	2,5	0,2	0,9	0,5	0,8	1.1
Запорізька	2,1	0,1	0,5	0,6	0,7	0,6
Івано-Франківська	6.2	0,6	2,2	1.2	2,3	2,3
Київська (без Києва)	2,3	0.2	0,8	0,6	1,0	0,7
Кіровоградська	2,1	0.2	0.8	0.5	0,7	0,8
Луганська	2,2	0,1	0,7	0,9	0,8	0,5
Львівська	7,1	0.6	2.6	2,8	2,2	0,9
Миколаївська	1,8	0,1	0,5	0,7	0,6	0,4
Одеська	2,8	0,1	0,6	1,1	1.0	0,6
Полтавська	2,5	0,1	0,8	0,9	0,9	0,6
Рівненська	2,6	0,2	0,9	0,8	0,7	1,0
Сумська	2,0	1,0	0,6	0,5	0,8	0,7
Тернопільська	4,1	0,3	1.7	1.6	1,6	1.9
Харківська	1.0	0,0	0,2	1,6	0,2	0.1
Херсонська	1.9	0,1	0,5	0,6	0,8	0,5
Черкаська	1,0	0,1	0.3	0,3	0,5	0,1
Хмельницька	3,4	0,3	1,1	0,9	0,3	1,1
Чернівецька	1,1	0,1	0,3	0,3	0,4	0,4
Чернігівська	1,9	0,2	0,6	0.4	0,7	0,8
Київ	3,2	0,1	0,6	2,2	0,8	0,2

Курсовая: Демографічні передумови РПС

Курсова робота

1.2 Національний склад населення України.

1.3 Статево-вікова структура населення

1.4 Міське та сільське населення

2.1 Трудові ресурси та їх структура

2.3 Відтворення трудового потенціалу

3.1 Зайнятість населення

3.2 Безробіття і ринок праці

3.3 Соціальний захист населення

3.4 Урбанізація та проблеми довкілля

3.1

Зайнятість населення