Книга: Підручник з екологічного права. Право власності на природні ресурси

Глава IV. Право власності на природні ресурси

§1. Поняття права власності на природні ресурси та його особливості

Власність — категорія економічна, через яку проявляється характер зв'язку

суспільних систем, колективних груп, ок­ремих індивідів з об'єктами

матеріального світу і результатів матеріального виробництва, його предметами

і речами. Ця категорія визначає порядок розподілення об'єктів матеріаль­ного

світу, порядок їх присвоєння, визнання «своїми» для одних і «чужими» для

інших суб'єктів суспільних відносин. Вона є визначальною у відносинах,

оскільки через характер привласнення — матеріальну, економічну сторону

прояв­ляється їх соціальна сторона — взаємодія і взаємовідносини між

суб'єктами. Саме з метою врегулювання останніх будь-які відносини

закріплюються за допомогою норм права. І тоді власність у правовому розумінні

набуває форми права влас­ності.

В юридичній науці термін «право власності» вживається в двох значеннях:

об'єктивному і суб'єктивному.

Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність правових норм, які

регулюють відносини власності в тій чи іншій правовій системі, закріплюють

володіння, користування і розпорядження власністю, охороняють і захищають

власність від протиправних дій третіх осіб.

Стосовно екологічного права об'єктивне право власності — це система правових

норм земельного, водного, лісового, гірничого, фауністичного,

природоохоронного законодав­ства, що регламентують правовідносини в сфері

реалізації повноважень, породжених власністю на природні ресурси.

Право власності у суб'єктивному розумінні — це закріпле­на у відповідних

нормах можливість конкретного власника володіти, користуватися,

розпоряджатися належною йому власністю (предметами, об'єктами, майном) на

власний розсуд, але в межах, передбачених законом.

Суб'єктивне право власності на природні ресурси — це су­купність повноважень

суб'єктів екологічних правовідносин щодо володіння, користування і

розпорядження належними їм природними ресурсами. Суб'єктивне право власності

но­сить абсолютний характер. Це означає, що саме правомочно­му суб'єкту

належать виключні права щодо володіння, корис­тування і розпорядження

природними ресурсами і поведінка всіх інших осіб — не власників — повинна

бути відповідною:

такою, що не перешкоджає власнику здійснювати належне йому суб'єктивне право.

Суб'єктивне право власності виникає внаслідок набуття її через події, які за

юридичним складом можна класифікува­ти як такі:

— придбання через купівлю, обмін, викуп та інші юри­дичні факти;

— передача у власність — дарування, застава, спадщина;

— націоналізація ~ примусове, безоплатне перетворення у державну власність

власності окремих власників (земель, залізниць, підприємств, банків);

— реквізиція — примусове відчуження або тимчасове ви­лучення державою за

плату майна, яке належить приватним особам та кооперативним або громадським

організаціям.

Отже, підставою виникнення суб'єктивного права власності на природні ресурси

як і права власності стосовно іншого майна є юридичний факт — обставина, з

якою законодав­ство пов'язує зміну власника (форми права власності) на землю,

надра, рослинний і тваринний світ та інші об'єкти природи.

Виникнення права власності посвідчується державним ак­том на право власності

і цивільно-правовою угодою на прид­бання об'єктів власності.

Відповідно до Конституції України власність зобов'язує. Власність не повинна

використовуватись на шкоду людині і суспільству. Виходячи з цього

конституційного положення і враховуючи ту обставину, що використання

природних об'єктів внаслідок їх екологічної значущості завжди зачіпає

інтереси суспільства, в інтересах цього суспільства та держа­ви екологічне

законодавство обмежує громадянські права громадян в першу чергу щодо

встановлення їх права влас­ності на природні об'єкти.

Так, відповідно до законодавства (зокрема ст.9 Закону Ук­раїни «Про

власність») не можуть бути у власності окремих громадян об'єкти права

виключної власності народу України. до яких належать земля (за винятком

земельних ділянок певного розміру), її надра, повітряний простір, водні та

інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської)

економічної зони, в тому числі тваринний світ (за винятком диких тварин та

об'єктів тваринного світу, вилучених із стану природної волі, розведених у

неволі чи напіввільних умовах або набутих іншим, дозволеним законодавством

шляхом).

Важливою ознакою, яка характеризує сутність права влас­ності, є ступінь

свободи власника у здійсненні правомочностей щодо належного йому майна.

Власник має право вільно користуватися належним йому майном (навіть псувати

чи знищувати), змінювати його місцезнаходження та здійснюва­ти інші будь-які

дії, якщо тільки вони не суперечать закону.

Що ж до реалізації уже набутого права власності на при­родні ресурси, то

правомочності їх власника обмежені зако­ном в інтересах охорони і збереження

природних об'єктів і ресурсів, які є основою життєдіяльності людства, а

значить, в інтересах всього суспільства. Так, законодавство вимагає тільки

цільового використання природних об'єктів відповід­но до умов їх надання.

Власник не повинен завдавати їм шко­ди, негативно впливати на їх якісний

стан, допускати по­гіршення екологічної обстановки на природних об'єктах і

територіях в результаті реалізації його права власності. Саме з цією метою

закон встановлює, наприклад, обмеження гос­подарської діяльності в

прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах. Там

забороняється розорювання земель, зберігання та застосування пестицидів,

влаштовування літніх таборів для худоби і т.ін. (ст. 89 Водного кодексу

України). У разі зміни форм власності на землю, на якій знаходяться

заказники, пам'ятники природи, заповідні урочища, парки-пам'ятники садово-

паркового мистецтва, нові землевласники відповідно до вимог ст. 4 Закону

України «Про природно-заповідний фонд України» зобов'язані за­безпечувати

режим їх охорони і збереження незалежно від їх наміру використовувати набуту

у власність землю.

Деякі права власників більш чітко обмежені екологічними вимогами щодо

збереження грунтів, рослинного, тваринно­го світу, водних джерел та інших

компонентів навколишнього середовища. Наприклад, землевласники в межах своїх

земельних ділянок мають право видобувати для своїх госпо­дарських та

побутових потреб корисні копалини місцевого значення, торф загальною глибиною

розробки до двох метрів і прісні підземні води до 20 метрів. Видобування

корисних копалин місцевого значення і торфу з застосуванням спеці­альних

технічних засобів, які можуть призвести до небажа­них змін навколишнього

природного середовища, погод­жується з місцевими радами народних депутатів та

органами Міністерства навколишнього природного середовища України на місцях.

У разі порушення землевласниками порядку і умов користування надрами на

наданих їм у власність земельних ділянках вони можуть бути позбавлені права

видобування корисних копалин місцевого значення, торфу і прісних підземних

вод для господарських і побутових потреб (ст. 27 Кодексу України про надра).

Земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим щодо

набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянами

правомочностей влас­ника, що обумовлено особливостями цього об'єкта права

власності та його значенням в суспільстві. Ці особливості полягають в тому,

що об'єктом права приватної власності є не земля взагалі як фізичний об'єкт

матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко

окресленими межами. Звідси й особливий порядок набуття права власності:

придбання земельних ділянок за договором купівлі-продажу або набуття шляхом

прийняття спадщини, потім відведення земельної ділянки в натурі (на

місцевості), одержання дер­жавного акта на право власності, зареєстрованого

місцевою радою народних депутатів. Тільки після дотримання цих ви­мог власник

може приступити до використання і розпоряд­ження земельною ділянкою.

Використання земельної ділянки не за цільовим призна­ченням, способами, що

призводять до зниження родючості грунтів, їх хімічного і радіоактивного

забруднення, погіршен­ня екологічної обстановки чи невикористання протягом

од­ного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарсь­кого

виробництва, і протягом двох років — для несільськогосподарських потреб, — це

діяльність (чи бездіяльність) власника, яка тягне за собою застосування до

нього вста­новлених законодавством санкцій (в даному випадку згідно ст. 28

Земельного кодексу України припинення його права власності за рішенням

місцевої ради народних депутатів), а, отже, законодавство регламентує права

власності на природні ресурси.

Протиправні дії, такі як систематичне невнесення земель­ного податку,

жорстоке поводження з дикими тваринами, які перебувають у колективній та

приватній власності, укла­дення угод про набуття права власності з порушенням

вста­новленого порядку, є також підставами припинення права власності на

природні ресурси.

Право колективної та приватної власності на природні ре­сурси може бути

припинене також внаслідок правомочних дій, як-то: добровільна відмова,

відчуження (продаж), ви­куп для державних або громадських потреб.

Таким чином, право власності на природні об'єкти суттє­во відрізняється від

права власності на майно та інші об'єкти неекологічного характеру,

насамперед, обмеженнями щодо використання природних ресурсів і об'єктів як

власності, обумовленими захистом прав та законних інтересів всіх гро­мадян

суспільства.

§2. Форми власності на природні ресурси

Форми власності — це юридичне визначені напрями суб'­єктивної належності

об'єктів власності.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про власність» власність в Україні

виступає в трьох формах: приватна, колективна, державна. Оскільки природні

ресурси теж є об'єктом права власності, то це положення закону поширюється і

на них. Екологічним законодавством визначені природні ресурси дер­жавної

власності, колективної власності і природні ресурси приватної власності. Але

враховуючи їх особливу значимість для суспільства питома вага форм власності

на природні ре­сурси різна, хоча всі форми власності є рівноправними, мають

рівні умови для їх розвитку та захисту.

Відповідно до ст. 13 Конституції України, ст. 9 уже названого Закону «земля,

її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її

континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об'єктами

права виключної власності народу України». Отже, законом встановлено

загаль­нонародну власність на вказані природні ресурси. Це особлива форма

привласнення в інтересах народу, якій притаманний найвищий, порівняно з

іншими формами привласнення, ступінь усуспільнення. Народ України як єдине

джерело державної влади в республіці має право безпосередньо, шляхом

референдуму вирішувати питання щодо правового стану природних об'єктів, їх

використання і охорони або здійсню­вати своє повновладдя в галузі охорони

навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів через

республіканські органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Рівень управління і закріплення природних об'єктів за певними формами

власності визначається значенням окремих природних об'єктів, ресурсів, систем

для масштабів всієї республіки та суспільства в цілому. Тому в державній

власності розрізняють загальнодержавну власність і власність адміністративно-

територіальних одиниць (комунальну, муніципальну власність) на природні

ресурси.

У приватну та колективну власність природні ресурси, що знаходяться у

державній власності, передаються у випадках і з дотриманням умов,

передбачених законодавством.

§3. Суб'єкти і об'єкти права власності на природні ресурси

Реалізація права власності на природні ресурси здійснюється через

правовідносини, які виникають між власником та інши­ми особами. Структура

будь-якого правовідношення вклю­чає в себе об'єкт, суб'єкт правовідношення і

зміст право-відношення. Ці категорії присутні і в правовідносинах з при­воду

реалізації права власності на природні ресурси.

Об'єкти права власності на природні ресурси.

Об'єктом права власності загалом є індивідуалізовані пред­мети та об'єкти

матеріального світу. Відповідно об'єктом права власності на природні ресурси

є природні чи штучно ство­рені, але невіддільні від природних умов і

екологічно взає­мопов'язані об'єкти та екологічні системи, які виконують

життєзабезпечувальні екологічні функції і зареєстровані в обліково-

кадастрових та інших юридичне визнаних документах як об'єкти володіння,

користування і розпорядження.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про власність» об'єктами права власності

серед інших об'єктів та майна (як то будови, споруди, цінні папери та ін.)

можуть бути земля, її надра, ліси, води, тваринний світ, природні багатства

континен­тального шельфу, виключна (морська) економічна зона. Практично

визнаються об'єктами власності повітряний простір та інші природні об'єкти у

натуральному стані (п. 1 ст. 1 Закону України «Про власність»), які

знаходяться в ме­жах території України.

Саме повітряний простір в межах території України є об'­єктом права

власності, а не атмосферне повітря, як його складовий компонент. Останнє в

силу його функціонально­го призначення як природного компонента

життєдіяльності всіх живих організмів не може бути індивідуалізованим

об'­єктом будь-чиєї власності — належати будь-якому одному власнику:

громадянину чи державі. Отже, встановлення пра­ва власності на природні

об'єкти залежить від ступеня їх матеріалізованості та функціонального

значення. Саме тому не може бути об'єктом власності сонячна енергія.

Всі природні ресурси як об'єкти права власності за загаль­ноприйнятою схемою

характеризуються сукупністю прита­манних їм внутрішніх властивостей:

а) властивості природного об'єкта — типові для даного об'єкта ознаки

(наприклад: родючість грунтів земель сільсько­господарського призначення,

продуктивність лісових насад­жень і їх корисні властивості та ін.);

б) стан природних об'єктів чи ресурсів — зміни, які ви­никли в них в

результаті природних процесів чи господар­ської діяльності (наприклад, зміна

родючості грунтів внаслі­док розвитку вітрової та водної ерозії, заболочення

і засо­лення земель; руйнування берегів, дамб в результаті шкідли­вої дії

вод; забруднення і засмічення вод внаслідок втрат ма­стила, хімічних,

нафтових речовин; зсуви гірських порід);

в) природні процеси, що відбуваються в даному природно­му об'єкті (наприклад,

втрата гумусу, погіршення структури грунту, пошкодження насаджень кореневою

губкою і т. ін.).

Крім того, природні об'єкти характеризуються їх екологіч­ними зв'язками з

іншими природними об'єктами та екологіч­ною системою в цілому.

Все це в сукупності визначає значущість природних ре­сурсів для суспільства,

розпорядження ними з боку держав­них законодавчих органів та органів

управління.

Залежно від форм власності природні ресурси класифіку­ються на природні

ресурси державної власності, природні ресурси колективної власності, природні

ресурси приватної власності. За видовою ознакою об'єкти власності на природні

ресурси об'єднані в фонди — земельний, водний, лісовий і т.д. Але залежно від

сукупності якісних характеристик природ­них об'єктів, що входять до складу

кожного окремого фонду, існує внутрішня класифікація всередині кожного фонду.

Землі державної власності відповідно до цільового призна­чення поділяються на:

1) землі сільськогосподарського призначення; землі, на­дані для потреб

сільського господарства;

2) землі населених пунктів (міст, селищ міського типу і сільських населених

пунктів);

3) землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення;

4) землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-

культурного призначення;

5) землі лісового фонду — вкриті лісовою рослинністю чи які тільки підлягають

залісенню, зайняті спорудами лісового господарства, його

сільськогосподарськими угіддями, боло­тами і водоймами в межах земельних

ділянок лісового фонду;

6) землі водного фонду — зайняті морями, річками, озе­рами, водосховищами,

іншими водоймами, а також остро­вами, прибережними смугами, гідротехнічними

та іншими водогосподарськими спорудами;

7) землі запасу — не передані у власність, що перебувають у віданні

сільських, селищних, районних та інших рад на­родних депутатів і

призначаються для передачі у власність або надання у користування.

Водні об'єкти державної власності — це:

1) поверхневі води: природні водойми (озера), водотоки (річки), штучні

водойми (водосховища, ставки) і канали, що знаходяться і використовуються на

території більш як однієї області, а також їх притоки;

2) підземні води, які є джерелом централізованого водо­постачання;

3) внутрішні морські води та територіальне море.

Поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області, а

також підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого постачання,

є водними об'єктами місцевого значення.

Лісові об'єкти державної власності — це лісові ресурси державного значення

від рубок головного користування і живиця.

Об'єктом державної власності є незагальнопоширені ко­рисні копалини

загальнодержавного значення відповідно до Переліку, затвердженого постановою

Кабінету Міністрів України, куди входять горючі корисні копалини (газ

при­родний, конденсат, вугілля, сланці, нафта, торф), метали (чорні і

кольорові), рідкісні, благородні, розсіяні, рідкісно­земельні), неметали,

води, інертні гази.

До природних ресурсів державної власності відносяться об'єкти тваринного

світу — дикі тварини, що перебувають у стані природної волі, а також інші

об'єкти тваринного світу, що перебувають у межах територіальних і внутрішніх

мор­ських вод, континентального шельфу та виключної (мор­ської) економічної

зони, водойм, що знаходяться на території більш ніж однієї області, державних

мисливських угідь, територій природно-заповідного фонду України і лісів

державного значення.

І останнім із видів природних об'єктів державної власності є природно-

заповідний фонд — це території природних за­повідників, заповідні зони

біосферних заповідників, природні ресурси національних природних парків.

Регіональні ландшафтні парки; зони — буферна, антропо­генних ландшафтів,

регульованого заповідного режиму біо­сферних заповідників; природні ресурси

включені до складу, але не надані національним природним паркам; заказники,

пам'ятники природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки,

зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва відповідно до

п. 2 ст. 4 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» можуть

перебувати як у власності народу України, так і в інших фор­мах власності,

передбачених законодавством України, — ко­лективній і приватній.

Співвідношення державної та інших форм власності скла­даються під впливом

двох основних факторів: інтересів дер­жави в максимальній ефективності

виробництва та економі­ки в цілому і інтересів держави щодо збереження

природних об'єктів та всієї екосистеми країни.

Що до тваринного світу, то відповідно до законодавства у колективній і

приватній власності можуть перебувати дикі тварини та інші об'єкти тваринного

світу, вилучені із стану природної волі або природного середовища, розведені

(от­римані) у неволі чи напіввільних умовах або набуті іншим дозволеним

законодавством шляхом.

Не можуть передаватися у колективну та приватну власність об'єкти тваринного

світу, що становлять особливу природо­охоронну, наукову та естетичну

цінність, а також види тва­рин, занесені до Червоної книги України (крім

випадків, коли ці тварини отримані шляхом розведення у неволі або придбані у

власність за межами України).

Об'єктом колективної чи приватної власності можуть бути також

загальнопоширені корисні копалини місцевого зна­чення (пісок, глина, гравій

тощо) і торф за умови, що ос­танні знаходяться в межах ділянок

землевласників, тому вка­зані форми власності на корисні копалини є досить

віднос­ними, оскільки забезпечуються відповідно колективною чи приватною

формою власності на земельну ділянку, де зна­ходяться ці корисні копалини.

Те ж можна сказати і про колективну чи приватну власність на водні об'єкти

площею до 3 га і ліси площею до 5 га, роз­ташовані на угіддях

сільськогосподарських підприємств (ко­лективна власність) або на угіддях

селянських (фермерсь­ких) господарств (приватна власність, оскільки селянське

(фермерське) господарство не має статусу юридичної осо­би).

Колективна і приватна форма власності на землю нарівні з державною

затверджена статтею 78 Земельного кодексу Ук­раїни.

До земель колективної власності відносяться землі колек­тивних

сільськогосподарських підприємств, сільськогоспо­дарських кооперативів,

сільськогосподарських акціонерних товариств, в тому числі створених на базі

радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, землі

садів­ничих товариств, передані їм за рішенням загальних зборів цих

підприємств, кооперативів, товариств.

Землі приватної власності громадян — це ділянки для:

— ведення селянського (фермерського) господарства;

— ведення особистого підсобного господарства;

— будівництва та обслуговування жилого будинку і госпо­дарських будівель

(присадибна ділянка);

— садівництва;

— дачного і гаражного будівництва.

Враховуючи загальнонародні інтереси та обмеженість розмірів земельних

ресурсів кордонами території України законодавець встановив певні розміри

земельних ділянок, що можуть перебувати у приватній власності громадян.

Для ведення селянського (фермерського) господарства у приватну власність

можуть передаватись безоплатно земельні ділянки, розмір яких не повинен

перевищувати 50 га сільсько­господарських угідь і 100 га усіх земель.

Конкретні розміри земельних ділянок для передачі у приватну власність

визна­чають сільські, селищні, міські, районні ради народних де­путатів в

межах визначених норм з врахуванням регіональ­них особливостей, спеціалізації

та можливостей щодо обро­бітку наданих земель переважно членами селянського

(фер­мерського) господарства.

В окремих випадках громадяни можуть мати у власності зе­мельні ділянки понад

площу, що передається їм безоплатно. Відповідно до Земельного кодексу вони

можуть придбати у місцевих рад народних депутатів земельні ділянки понад 50

га за відповідну плату.

Відповідно до земельного та приватизаційного законодав­ства громадяни України

мають право одержати у власність земельні ділянки таких розмірів: не більше

2,0 га — для ведення особистого підсобного господарства в межах насе­лених

пунктів; не більше 0,25 га у сільських населених пунктах та 0,15 га у селищах

міського типу для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських

будівель і споруд (присадибна ділянка); для членів колективних

сільськогос­подарських підприємств і працівників радгоспів присадибна ділянка

може бути розміром не більше 0,25 га, у містах — 0,1 га.

Розмір земельних ділянок для індивідуального дачного будів­ництва не повинен

перевищувати 0,1 га, будівництва індивіду­альних гаражів — 0,01 га, для

ведення садівництва — 0,12 га.

Не можуть передаватись у колективну та приватну власність землі загального

користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища,

сінокоси, набережні, парки, міські ліси, сквери, бульвари, кладовища, місця

зне­шкодження та утилізації відходів), а також землі, надані для розміщення

будинків органів державної влади та державної виконавчої влади; землі

гірничодобувної промисловості, єди­ної енергетичної і космічної систем,

транспорту, зв'язку, оборони; землі природоохоронного, оздоровчого,

рекреа­ційного та історико-культурного призначення; землі лісового фонду (за

винятком невеликих (до 5 га) ділянок лісів, що входять до складу

сільськогосподарських підприємств, се­лянських (фермерських) господарств;

землі водного фонду, за винятком невеликих (до 3 га) ділянок водойм і боліт,

що входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських

(фермерських) господарств; землі сільськогос­подарських науково-дослідних

установ і навчальних закладів та їх дослідних господарств, учбових

господарств навчальних закладів, державних сортовипробувальних станцій і

сорто­дільниць, елітно-насінницьких господарств, племінних за­водів,

господарств по вирощуванню хмелю, ефіроолійних, лікарських рослин, фруктів і

винограду.

Всі розглянуті тут об'єкти права власності на природні ре­сурси — це

індивідуальні природні об'єкти, наділені певною самостійністю, які одночасно

є складовими цілісного інтег­рованого об'єкта — екологічної системи країни і

її частин — підсистем екологічної системи, кожна з яких характеризується

своєю неповторною цілісною відокремленістю і нерозрив­ним зв'язком з іншими.

Тому правове регулювання викорис­тання і охорони екосистеми країни

здійснюється на трьох рівнях: використання і охорона екосистеми в цілому,

окремих екосистем, що входять до складу екосистеми країни (ланд­шафти,

природні комплекси), і окремих природних об'єктів — землі, надр і т.д.

Правове регулювання останніх здійснюєть­ся за допомогою головних нормативно-

правових актів (уже згадуваних вище законів і кодексів), які взаємопов'язані

між собою і забезпечують тим самим комплексне правове регу­лювання

екологокористування, хоча і з переважанням природоресурсового, а не

екологічного підходу.

Суб'єкти права власності на природні ресурси. Суб'єктом права державної

власності на природні ресурси України є народ України, який відповідно до ст. 4

Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» має пра­во на

володіння, використання і розпорядження природни­ми багатствами республіки.

Від імені народу України право власності на природні ре­сурси, розпорядження

ними здійснює Верховна Рада Украї­ни, Верховна Рада Автономної Республіки

Крим, місцеві ради народних депутатів — обласні, районні, міські, сільські і

селищні.

Верховна Рада України визначає основні напрямки дер­жавної політики у галузі

охорони навколишнього природно­го середовища, у галузі використання, захисту

та відтворен­ня природних об'єктів (землі, лісів і т. ін.), здійснює

законо­давче регулювання всіх природоресурсових відносин, в т.ч. земельних,

лісових, водних та ін., затверджує державні еко­логічні програми, визначає

повноваження рад народних де­путатів, порядок організації та діяльність

органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища,

використання природних ресурсів та забезпечення екологіч­ної безпеки,

встановлює правовий режим зон надзвичайної екологічної ситуації, статус

потерпілих громадян та оголо­шує такі зони на території республіки.

Суб'єктом права державної власності на природні ресурси є Верховна Рада

Республіки Крим. Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною

України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує

питання, віднесені до її відання, в тому числі і ті, що стосу­ються

раціонального природокористування та охорони довкілля. Тому Верховна Рада

Республіки Крим виступає, на­приклад, суб'єктом права державної власності на

землі в межах території автономної республіки, за винятком земель

загаль­нодержавної власності.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим забезпечує реалізацію екологічної

політики України; приймає рішення про організацію територій та об'єктів

природно-заповідного фонду місцевого значення та інших об'єктів та територій,

що підлягають особливій охороні; затверджує місцеві еко­логічні програми;

встановлює в разі потреби нормативи еко­логічної безпеки більш суворі, ніж

ті, що діють в цілому на території України; створює і визначає статус

позабюджет­них, резервних, в тому числі валютних, фондів для фінансу­вання

програм щодо охорони довкілля; здійснює інші пов­новаження, віднесені

законодавством України до компетенції республіканських органів державної

влади в Україні.

Суб'єктами комунальної власності є адміністративно-те­риторіальні одиниці в

особі відповідних рад народних депу­татів. До їх повноважень відноситься:

забезпечення реалізації екологічної політики України, екологічних прав

громадян;

затвердження проектів забудови населених пунктів з ураху­ванням екологічних

вимог; надання згоди на розміщення на своїй території підприємств, установ,

організацій; передача земельних ділянок у власність, видача дозволів на

спеціаль­не відособлене використання природних ресурсів місцевого значення та

припинення права користування ними; затверд­ження місцевих екологічних

програм; організація вивчення стану навколишнього природного середовища,

контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням при­родних

ресурсів; організація, в разі необхідності проведення екологічної експертизи;

забезпечення інформування населен­ня про стан навколишнього природного

середовища; органі­зація роботи з приводу ліквідації екологічних наслідків

аварій, здійснюють контроль за додержанням екологічного законо­давства,

земельно-кадастрової документації; справляння пла­ти за використання і

користування природними ресурсами.

Коло суб'єктів права власності на природні ресурси допов­нюють трудові

колективи колективних сільськогосподарсь­ких підприємств,

сільськогосподарських кооперативів, садівницьких товариств,

сільськогосподарських акціонерних то­вариств, у тому числі створених на базі

радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.

Розпорядження колективною власністю здійснюється за рішенням загальних зборів

колективу співвласників.

Кожен член колективного сільськогосподарського підпри­ємства,

сільськогосподарського кооперативу чи акціонерного товариства у разі виходу з

нього має право одержати свою частку колективної власності, яка визначається

відповідно до законодавства.

Внаслідок законодавчого встановлення права приватної власності на природні

ресурси (зокрема на землю, об'єкти тваринного світу) суб'єктами права

власності на них визна­ються громадяни України, які: ведуть селянське

(фермерсь­ке) господарство; особисте підсобне господарство; будівницт­во та

обслуговування жилого будинку і господарських буді­вель; займаються

садівництвом; є власниками дач і гаражів, власниками диких тварин, набутих

дозволеним законодав­ством шляхом, що повинно бути підтверджено відповідни­ми

документами.

§4. Зміст права власності на природні ресурси

Зміст права власності на природні ресурси є сукупність трьох головних

правомочностей щодо них: права володіння, права користування і права

розпорядження. Вказані правомочності виникають у власника разом з набуттям

права власності на природні ресурси і в сукупності можуть належати лише

власникові. Наприклад, орендар земельної ділянки має право на її використання

відповідно до цільового призначення, але не має права на передачу її у

власність іншому власникові.

Право володіння природними ресурсами — це забезпечена юридичними нормами

можливість фактично і безперешкод­но, хоча і з дотриманням вимог

законодавства, впливати на них. Це гарантована належність власнику, яка

означає невід'ємність природних ресурсів від власників без згоди ос­танніх

або без належних на те підстав, це визнання їх абсо­лютних прав на природні

об'єкти і ресурси та недопущення впливу на них інших осіб.

Право володіння — це гарантія подальшого розпоряджен­ня природними ресурсами

та їх використання.

Право користування природними ресурсами — це викорис­тання їх корисних

властивостей, забезпечене наявністю юридичних норм щодо такого.

Право користування землею та іншими природними ре­сурсами реалізується на

декількох рівнях:

— суб'єктами права приватної та колективної власності з метою використання

корисних властивостей природних ре­сурсів для задоволення особистих потреб.

Забезпечується юридичне гарантованою можливістю для самостійного їх

гос­подарювання;

— державою і органами місцевого самоврядування для за­доволення різноманітних

потреб громадян і суспільства в ціло­му (матеріальних, естетичних).

Забезпечується діяльністю спеціальних уповноважених державою органів, яка

спирається на правове закріплення і регламентацію в нормативних ак­тах.

Право розпорядження — це, виходячи з цивілістичного розуміння, юридичне

забезпечена можливість визначення фактичної і подальшої долі природного

об'єкта. Особливістю права розпорядження природними ресурсами як власністю є

необхідність визначення для цього їх правового статусу.

Правовий статус природного об'єкта — це:

а) визначення його основного цільового призначення;

б) віднесення його до певної категорії відповідно до вста­новленої

законодавчими актами класифікації. Наприклад, всі землі за Земельним кодексом

України поділені на 7 кате­горій залежно від їх цільового призначення: землі

населених пунктів, землі запасу, землі водного фонду і т.д. Території та

об'єкти природно-заповідного фонду за завданнями, науко­вим профілем,

особливостями природоохоронного режиму поділяються на природні заповідники,

біосферні заповідни­ки, національні природні парки, регіональні природні

пар­ки. Встановлення подібних характеристик в нормативних ак­тах практично

для всіх природних об'єктів і визначає на­прямки розпорядження ними при

реалізації повноважень власності на них, а значить, є першим етапом права

розпо­рядження. В подальшому право розпорядження передбачає розподілення

природних об'єктів за суб'єктами власності, володільцями, орендарями,

користувачами — надання у власність чи користування, або процес перерозподілу

при­родних об'єктів — вилучення із власності або користування і зміну

користувача (власника, володільця, орендаря, найма­ча).

Відповідно до екологічного законодавства України правом розпорядження держави

є юридичне забезпечена можливість визначення основних засад і режиму

використання природ­них ресурсів, передача їх у власність або користування,

вста­новлення порядку та розмірів плати за використання об'єктів, граничних

розмірів плати за оренду землі.

Право розпорядження органів самоврядування — це надана правовими нормами

можливість розподілу і перерозподілу природних ресурсів, визначення розміру

середніх часток, що підлягають передачі у власність, надання у користування

цих ресурсів, відчуження їх іншим особам відповідно до чинного законодавства.

Право розпорядження колективних і приватних власників природних ресурсів — це

забезпечена правовими нормами можливість самостійного використання природних

ресурсів, право надання їх у користування іншим особам з дотриман­ням вимог

законодавства та право добровільного відчуження.

Здійснення права власності на природні ресурси, про що вже зазначалося,

повинно відзначатися суворим дотриман­ням вимог екологічного законодавства.

Право власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідностям інших

громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію на планеті і

природну якість землі.

§ 5. Забезпечення права власності на природні ресурси

Реалізація права власності забезпечується, з одного боку, волевиявленням

громадян, з іншого — нормотворчою, уп­равлінською та правозахисною функцією

держави як гаран­та прав і свобод її громадян.

Держава, здійснюючи нормативно-регулятивну діяльність, забезпечує охорону

права власності на природні ресурси че­рез законодавче закріплення його в

нормативно-правових актах. Так, відповідно до ст. 14 Конституції України

право власності на землю гарантується. В Земельному кодексі України

закріплено, що права власників земельних ділянок охороняються законом. Закон

захищає права власників також і інших природних об'єктів.

Припинення права власності може мати місце лише у ви­падках, передбачених

законом.

Втручання у діяльність власників природних ресурсів з боку державних,

господарських та інших органів і організацій за­бороняється, за винятком

випадків порушення власниками природоресурсового та природоохоронного

законодавства.

Права власників природних ресурсів можуть бути обмежені лише у випадках,

передбачених законодавством.

Охорона і забезпечення прав власності на природні ресур­си здійснюється також

через управлінську діяльність держа­ви в особі уповноважених на те виконавчих

органів. Ця діяльність охоплює роботу по впорядкуванню обліку при­родних

ресурсів, ведення земельно-кадастрової документації та кадастрів інших

об'єктів природи з метою їх раціонально­го ресурсорозподілення і

використання. Проводиться вона шляхом аналізу, систематизації та зберігання

даних про при­родні ресурси і об'єкти на підставі систематичного контро­лю за

якісними і кількісними змінами їх стану. Передача при­родних об'єктів у

власність, реєстрація права власності на них, вилучення (викуп) природних

об'єктів, припинення права власності — виконання цих функцій забезпечує

ви­никнення і захист права власності. Так, вилучення (викуп) для державних

або громадських потреб земельних ділянок у громадян може провадитись після

виділення їм за їх бажан­ням рівноцінної земельної ділянки, після будівництва

на новому місці підприємствами, установами, організаціями, для яких

відводиться земельна ділянка, жилих, виробничих та інших будівель замість

тих, що знаходяться на вилученій ділянці, і відшкодування у повному обсязі

інших збитків.

Правозахисна функція держави полягає у відновленні по­рушеного права власника

природних ресурсів, за яким він може звернутись до судових інстанцій — суду,

арбітражного суду, третейського суду.